Сині етюди. Хвильовий Микола

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ – крапка. Збiглась у грудку, й не видно. А зiницi й бiлки зеленiють. Сама говорила: песик революцiї – тяв, тяв! Але не приблудились: знала Фiгнер i ще багато.

      Вугiль розтанув. Дивилась крадькома на туберкульозного Вадима й думала з тоскою й про кохання: вона хотiла кохати. Знала – i Вадим хоче кохати.

      Вадим догоряв. Лiкар казав: на курорт пiзно.

      Ще глухо входили в стiну цвяхи.

      Гiрськi трави й сосну привезли на гiрлянди, для свята сьомого листопада. Через три днi в забутiй станицi Передкавказзя згадають буйний день. Червоноармiйцi заквiтчають, причепурять штаб, де буде мiтинг-концерт, де жив колись генерал-отаман з шляхетною сiм’єю.

      …На заходi було море. Звичайно, його сюди не чути, але воно почувалось. Почували це Марiя й Вадим. Море завжди нагадує мiльйони рокiв.

      Так, це було на Кавказi, на Пiвнiчнiм, недалеко узгiр’їв.

      А вдень бачили сивi верхiв’я Ельбрусу. Iнодi верхiв’я бiгли в тумани.

      Огнище вмирало. Мовчали.

      Заговорив Вадим, прокидаючись, тихо:

      – Так, Марiє, i я люблю твою любов. Але я дивлюсь на нашу сучаснiсть з ХХV вiку, коли наша сучаснiсть сива. Тому-то я в неї й надто закоханий. Ти он не чуєш, а я чую, як по нашiй республiцi ходить комуна. Урочисто переходить вона з оселi в оселю, i тiльки слiпi цього не бачать. А нащадки запишуть, я вiрю. I що нашi трагедiї в цiй величнiй симфонiї в майбутнє?

      Вадим ледве договорив i схопився за груди: кашель сухий, як степовий пожар.

      Марiя пiдвелась i похмуро кинула:

      – Ходiм!

      Марiя погасила останню головню – i огнище вмерло.

      Коли проходили бiля вiкна, постукали.

      – Товаришу Гофмане, годi вже, лягайте спати.

      Гiрськi трави й сосну забрали з собою в кiмнату. Знову важко було розiбрати, що пахтить: чи сосна, чи трави.

      …А може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.

      Проте солонi вiтри джигiтували в Закаспiї й зникли в невiдомих пiсках.

      …Мабуть, сосна, бо тiльки сосна має забутий запах.

      Марiя прийшла до себе й думала про Вадима. А сказати йому про кохання вона не думала: її дратувала Вадимова впертiсть.

      Потiм вона читала брошуру Ленiна, але, лягаючи, знову згадала Вадима…

      Їй було боляче.

      …Ще думала, що кохання таке зелене, як травневий цвiт. Але раптом вдарило: «Вадим доживає останнi днi».

      В штабi стояла нiч.

      II

      По республiцi також урочисто, як i комуна, iшла руїна вiкових пiдвалин темряви. Це було так вiдважно, так широко й безмежно, неначе океан, бо горiло бажання на тисячi гiн.

      З пiвночi по глухих нетрях республiки продирався рожевий лосунь.

      Марiя пiшла в школу.

      …Сотня. Напруженiсть.

      …А може, то пiдводилось мудре сонце в Закаспiї?

      – Ми не ра-би!

      Клас гудiв грубо, незграбно.

      Пахло рiллею, грунтом.

      Це було найвище таїнство, бо люди темнi, неяснi, як туман, вiдходили вiдцiля з радiстю СКАЧАТЬ