Сині етюди. Хвильовий Микола

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Карк:

      – А я от: Запорiжжя, Хортиця. Навiщо було бунтувати? Я щоденно читаю голоднi iнформацiї з Запорiжжя. I я згадую тiльки, що це була житниця.

      На столi стояли фарфоровi чашки. Це тi, що лiкар ховав.

      Карк згадав: український мужик нiколи не бачив фарфорових чашок, а потiм вiн пiшов у повстанцi – i бачив чашки. Але вiн не пив з тих чашок – йому нiколи. Український мужик i на заводi – вiн усюди український. Буває вiн пролетар – таких багато. Вiн бiльшовик i вмiє умирати.

      Це було в листопадi. Український мужик бiг обiдраний i темний, з гарячими очима, з порожнiми руками на багнети – чимало їх бiгло. Вони умiли умирати. Тодi вiтер носився з листям. Було й так: приїздили до нього, ставили його до стiнки розстрiлювати. А вiн казав:

      – Простiть, господа… чи то пак, як вас…

      Було ще й у ярках – ярки багато знають…

      Я: на те революцiя, на те боротьба.

      Вiн, редактор Карк:

      – А все-таки вклоняюсь тобi, мiй героїчний народе! Твоєю кров’ю ми окропили три чверти пройденої нами путi до соцiалiзму. Почалося з волинцiв та iзмаїльцiв у Петроградi; продовжується в посьолках Донеччини, в шахтах i на тихих чебрецевих ланах.

      Так от. Карк казав:

      – Невже я зайвий чоловiк тому, що люблю безумно Україну?

      Нюся пiдвела очi, подивилась на Карка й узяла його руку. Вона сказала:

      – Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну Святого Бога, за неї душу погублю.

      …Було тихо. Вулицею пролетiла прольотка. Карк схилив голову: – Нас не зрозумiють: як погубити?

      …Було тихо.

      Нюся заговорила ледве чутно:

      – Моя мама рада, що нема вибухiв, а я не рада. Свiдомiстю моєї мами життя керує, а моєю нi. Чого це? Я вночi прокидаюсь i прислухаюсь, i менi здається, що я в оселях i там громи. Потiм гайдамаччина, махновськi рейди, тачанки, а над ними я горлицею. Як менi хочеться бути горлицею! У нас у маєтку був байрак, i там реп’яхи. Коли пiдходила до них, вiдтiля пурхали горлицi й летiли до лiсу. Потiм до нас прийшли селяни, лаяли нас, i ми поїхали в мiсто.

      Карк пiдвiвся й нервово заходив по кiмнатi. Пiшов до вiкна. Вбирав у груди свiже повiтря. На першому поверсi грали на пiанiно щось стародавнє, далеке. Було в головi: чия музика? Вердi? Стукало в голову:

      – Ала-верди! Ала-верди!

      I ще:

      – Губ-трамот! Ала-верди!

      Нюся покликала:

      – Вам боляче? Скажiть правду!

      Вiн:

      – Не знаю, я дивлюся вгору – там синьо i нiчого не видно, а я щось знаю. Його нiхто не бачить, а я почуваю. Налетить вiтер, розвiє його – я про дим – i нiчого не буде. Загориться будинок, i довго на всю вулицю йде дух. Тодi буває тоскно.

      Нюся:

      – Все так, все дим! Я бачила вчора книжечку, червона, для молодi, про козаччину. Малюнки там. Один малюнок: козаки на морi – величний малюнок. Над ними буревiсники, над ними в хмарах сховано блукають бурi. Пiд ними морська безодня. Це символ безумства хоробрих. I от пiд малюнком напис: «Козаки випливають грабувати турецькi мiста». I текст вiдповiдний… Може, й козаччина через сто лiт буде дим…

      Карк СКАЧАТЬ