Сині етюди. Хвильовий Микола

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ I Карк дивився на статуетку. Вiн принiс її з редакцiї: старовиною вiяло. В його редакцiї виходила колись велика газета сiмнадцятого року. Розповсюджувалось її по всiй Українi… Ну, i вiд статуетки вiяло.

      Шкiц, зачиняючи дверi, сказав:

      – Римський полководець… Дивно.

      А за дверима зiдхнув.

      Приходила ще хазяйка i покликала до себе. Iз хазяйчиної кiмнати видно дорогу й зоологiчний сад. Дорога ховається на краю мiста, i на нiй пасуться по-провiнцiяльному гуси. Хазяйка пiдфарбовує щоки, дарма що стара. Унизу її спiдницi – шмаття, а все-таки вона лермонтiвська панi, з гусарiв. У неї квартирує декiлька чоловiка. Вона завжди незадоволена з будинкового податку. Говорить:

      – З мене беруть податок, а я нiчим не торгую. А тепер усi торгують. Або можна прожити не торгуючи?

      I ще каже:

      – У мене дочка хора, а їй не дають пайки. А тепер усi хорi мають одержувати пайки, бо тепер комунiзм.

      Це вона каже досить щиро. Редактор Карк п’є в неї чай. За чаєм вона оповiдає йому, як ховала фарфоровi чашки вiд реквiзицiй – вони лежали у вiдомого лiкаря внутрiшнiх хворiб, а в нього реквiзицiй не було.

      Потiм вона згадувала минуле. Iз станцiї бiгли степовi гудки, i хазяйка ще говорила:

      – Колись їздила в Крим… Вiлла була. Горняшки були – багато. Пiд’їдемо фаетоном, а потяг уже шипить. Сядемо – гу! – i поїхали. Так гарно в купе колисає. їдем, їдем – i так без кiнця. На вiллу в Крим. Все за тобою бiжить, як у кiнематографi. А тебе колисає…

      Думав: все це порожньо, а гарно; спогади за єгипетськi сфiнкси – для чого? А теж гарно.

      Потiм вiн пiдвiвся – iти треба. Похитала головою:

      – Ах, редакторе! Працюєте ви багато. Матвiй Самiйлович…

      I замислилась. Матвiй Самiйлович її чоловiк. Розстрiляли за контрреволюцiю. Це було три роки тому. Висiв його портрет над її лiжком, а в рядок – Михайловський. Купила на базарi, казали, що Михайловський теж не з комунiстами.

      Коли Карк проходив вiтальнею, бiля вiкна сидiла Нюся. На качалцi: не ходить, ревматизм. Качалка iз старими вiзерунками. Придивишся – щось подiбне до вiзантiйських малюнкiв, а то взагалi по фарбопису якогось минуло столiття. Столiття – вiки. А то нагадує чомусь якогось гетьмана.

      Нюся покликала. Коли пiдiйшов, подивилась ясно.

      – Драстуйте! – i подала руку.

      Рука тепла й м’яка, як його маленька подушка з лебединого пуху, що подарувала мама. Мама вмерла, а подушка нагадувала маму.

      Налетiла на вiкно сiра хмара, i стало волохато. Замрiялось. Нюся казала:

      – Чому це в головi два днi одбиває: губ-трамот! губ-трамот! Чому це слово? Ну, я не знаю. Чому це слово? Навiть уночi тривожить: знаєте – гупає й утрамбовує. I боляче. Навiщо?

      Вечорiло.

      Слухав, як десь прокричав пiвень.

      Нюся:

      – А на тiм тижнi думала про степи. Про махновщину. Довго-довго думала. I думала, що махновщина – то є трагедiя iнтелiгенцiї Лiвобережної України. Як ви гадаєте?

      Подумав.

      – Може.

      Потiм сiв бiля неї, а вона не говорила. СКАЧАТЬ