Название: Сині етюди
Автор: Хвильовий Микола
Издательство: Public Domain
Жанр: Зарубежная классика
isbn:
isbn:
З Лопанi дмухнуло вогкiстю.
III
Мої любi читачi! – простий i зрозумiлий лист. – Я боюсь, що ви мою новелу не дочитаєте до кiнця. Ви в лабетах просвiтянської лiтератури. I я поважаю. Та кожному свiй час. Творити то є творити. Да. Соловей – от як дерева здалека пухкi, а мiж дерев бiлiє, а бiля дерева заряснiло – солов’ї не однаково спiвають, прислухайтесь. Свої Моцарти, Бетховени, чув i Лисенка – солов’я. Переспiвувати – не творити, а мавпувати. I читач творець, не тiльки я, не тiльки ми – письменники. Я шукаю, i ви шукайте. Спершу вiд новаторiв – i я теж – це нiчого: вiд них, щоб далi можна. А твiр мiй буде цiлком художнiй – треба продумати, треба знати… Ах, зеленi мої сни за далеким невимовним. Ах, моя молодiсть – на фабричних посьолках тебе залишив, заблукалась ти нiччю в шахтарських огнях, на степах запорiзьких безмежних.
IV
Револьвер системи «бравнiнг» не виходив iз голови. Про бравнiнг: Конан-Дойль добре знав звичайного читача: розв’язка i зав’язка, фабула, сюжет та iнше. Шерлок Холмс. Не виходив iз голови не тим, що його куплено в повстанця з банди Ангела, а тим, що вiн лежить у столi, а в кiмнатi тихо, домовинне, тим, що є «сьогоднi» i нема «вчора» – далекого, несподiваного, великого, особливо на фонi «позавчора».
Карк зiйшов на площу й раптом обернувся: його покликано.
– Товаришу!
Дивиться: чоловiк розкинув руки, немов повiтря хапає.
I ще раз:
– Товаришу!
Вiдкiля цей голос?
Так, вiн знає цей голос, це сiмнадцятого року, голос сiмнадцятого року, голос молодої, бадьорої, червiнкової революцiї, тривожної радости – може глибокої, може синьої, може це не голос, а сон з оточеного ворогами героїчного Луганська.
I що ж: був слiпий, вийшов з лiкарнi – голодний, i радий, i свiтлий, як усi пiсля хвороби. Вiн пiсля тифу. I на нього дмухало бузково, ачей ромашками, як дитинi, що перший раз стала на ноги або заговорила.
Хотiлось обняти слiпого, згадав сентиментальний роман, провiв слiпого на тротуар – i тiльки.
Той пiшов.
– Товаришу, – i руками повiтря ловить. Думав про радiсть сiмнадцятого року. Пiшов тривожний: стояли в очах сiчневi снiги, iржали десь повстанськi конi – думав.
V
Живе редактор Карк близько мiського парку, на тiм краю, де сонце сходить i блимає в скалках смiття, – там вигiн, там собаки, а вночi пострiли на сполох – вартовi. Мiж iншим, вiдповiдальности за газету жодної, вiдповiдальний iнший.
На кватиру прийшов випусковий.
– Еntrez!
Редактор Карк завжди: еntrez! Випусковий товариш Шкiц i суворий, i булий член ЦК есерiв. Був на судi – виправдали, тепер щось знає. Поклав останню коректу до пiдпису.
Редактор Карк:
– Сiдайте, прошу.
Шкiц дивиться на всiх трiшки з презирством. I на Карка. Безумовно: однi не знають, що є ЦК, а другi – що вiн булий. Дивився поверх Каркової голови й стояв: Карковi з ним приємно, а коли згадував – неприємно: СКАЧАТЬ