Мої Дікамерони. Юрiй Логвин

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ темно-зелених вільх. У клінці заростей величезна старезна вільха. Чорностовбурна вільха. А листя в неї темно-зелене, майже чорне.

      Далеко сісти – нічого до пуття не роздивишся. Однак вирішую сісти подалі. І не перед кінцем робочого дня, а десь трохи загодя, пообіді.

      І справді місце для купелі чудове. Праворуч нависає над склистим плесом, наче масної води смарагдово-чорне віття вільхи. Ліворуч – високі вербові кущі. А посередині купеля з вузесенькою смужкою піску. Це єдине місце на березі, де є пісок. Тільки тут.

      Тихий плин води відбиває високий берег, перегнутий догори дриґом. По тому, правому, берегу понад самісінькою водою йдуть якісь сільські жінки з кошиками і за спиною, і спереду.

      Далі вузька смужка зеленого лужка. По ньому розбрелися руді, плямисті й чорні корови. Угорі над лугом ідуть вервечкою корови схилом крутої гори. Усі руді. За коровами дріботять кози. І забігають угору по схилу на кам’янисті урвища. Смакують там якусь їм одним відому травичку. Пастух лається, хльоскає вандою й кидає в них камінцями.

      А по небу пливуть сліпучо-білі, пухнасті хмари, від них по кучерявому схилу гори по яскравому лугові, по жовтавій склистій воді перебігають розпливчасті блакитні тіні. Працювати не хочеться.

      Хочеться розлягтися голічерева й дивитись з-під мого солом’яного бриля на непорушну баню блакитного неба і як нею прокочуються сліпучо-перлинні хмари та зникають за крутою зеленою стіною схилу.

      Але треба ставати до роботи, щоб перші, хто прийдуть до купелі, бачили малюнок у роботі. Першою з’являється дівчина з сапою по плечі. Її обличчя мені видається знайомим. Але я не пригадую, щоб я з нею розмовляв.

      Спиняється біля мене й зазирає в альбом.

      І нараз питає:

      – То ти справді голого Мілька малював?

      – То й що?

      – А нічого. Просто хлопці дуже сміялись.

      – А що Мілько?

      – Мількові хоч би що… То такий хлопак, хоч і молодий…

      – А ти що – стара?

      – А вже старша за Мілька… Про таких, як Мілько, кажуть, що в нього курка пацьо мала… Ну, добре, я пішла… Тільки дивись, мене, як Мілька, не малюй…

      – А ти що – голяка будеш купатись?

      – Спитав! Що я буду в трусах намилюватись? Дивись, мене не малюй… – І посварила мене пальцем і якось дивно подивилась, ніби підманювала поглядом. Та й пішла до купелі. Поклала сапу на траву й той вузлик, що був почеплений на неї. Почала стягувати зіпрану злинялу блакитну суконку.

      Саме тоді я відвернувся й заходився в повну силу набирати стовбур вільхи.

      За якийсь час обернувся до купелі. Знайома-незнайома дівчина вже зайшла у воду. Якраз так, що вода закрила лоно. Стояла боком до мене, намилювала черево. Швиденько витяг із капшука аркуш паперу. На ньому раніше почав малювати лемка з бондарні. Склав аркуш навпіл і на чистому боці заходився шкрябати свій перший малюнок жіночої оголеної натури. Малював поквапливо, по кілька разів перетирав гумкою невірні штрихи. Хоча це ніяк не покращувало зображення.

СКАЧАТЬ