Мої Дікамерони. Юрiй Логвин

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ молоки – на таріль, голову й хвіст – на таріль, шкіру до кишок у папірець, туди ж і хребець. Запашну м’якоть запхала разом із різаною картоплею в жерло м’ясорубки. Крутонула кілька разів ручкою – і з дірочок у коліщаті поповзла сіра картопляно-оселедцева суміш. Ще й моркви бабуся додала. Тільки не знаю: для кольору чи для смаку? Одна зі старих хазяйок принесла довгасту тацю. Фаянсову з блакитними квіточками. На ній бабуся й виклала свій «форшмак із сельодки». Зробила таку довгасту «рибу», разів зо два довшу за справжнього оселедця й рази в три ширшу. І до цієї «риби» приклала справжню голову оселедця та його хвіст. «Для краси» ложкою повидавлювала смужки, нібито «велика луска». Ось такий собі дизайн. Тацю із «форшмаком» поставили на стіл у другій, хазяйській кімнаті. І там він стояв до самого приходу поранених бійців із госпіталю.

      Мене поклали спати на тому самому ліжку, на якому я просидів цілий день. А щоб дитині не було страшно, одну стулку дверей не причинили до кінця. Бо з нашої кухні в хазяйську кімнату були двері із двох стулок. І їх досі не відчиняли. А заходили хазяйки до «нашої» кімнати через сінешні двері.

      Де стояла, власне, на чому стояла гасова лампа, я не бачив. Але вона добре освітлювала тих, хто сидів за столом. А їх напхалося до столу багато-пребагато. Найкраще я бачив того білявого пораненого. Волосся в нього відросло більше, ніж у тих, хто стояв біля госпіталю та міняли шматочки мила на махорку й хліб. Госпіталь на підгірку огороджено парканом. Високим і нефарбованим. Поранені порозхитували місцями дошки й повилазили назовні. Уже холодно, а вони стоять з непокритими стриженими головами. Обличчя сіро-жовтуваті. На хворих халати злиняло-сині чи сіро-руді. В одного чи двох на головах брудні бинти. Більше забинтованих рук чи ніг. Деякі поранені, особливо бліді, просто з паперовими обличчями, сиділи навпочіпки під парканом. Певно, їм було несила стояти, навіть прихилившись до паркана.

      …Той білявий гість роздивлявся фотографії, які йому показувала мама. Мама все говорила, говорила, показувала щось пальцем на фотографії. Білявий теж щось казав час від часу. Але не більше двох-трьох слів. І мама зразу по тому знову починала говорити й говорити… Другого гостя я якось не запам’ятав. Він здався мені якимось темним силуетом. Після того, як дівчата випили по кілька «стопочок» вишневої наливки, почався базар. Дівчата – а їх звідкілясь назбігалася ціла турма – усі щось торохкотіли, щебетали, намагалися співати чи то «Катюшу», чи ще щось – начебто «Сіній платочєк». А може, і ні? Завели патефон. І полилася пісня, яку я пам’ятаю довше за всі інші пісні. Крізь шерхіт та шипіння голки глибокий і проникливий жіночий голос виводив: «Вдоль по уліце мєтєліца мєтьот…» Гості вилізли з-за тісного столу, на якому лишився тільки порожній посуд, а головне – велика фаянсова таця з головою оселедця в одному кінці і хвостом у другому кінці. Зараз мені дуже важко уявити, як дівчата, розбившись на пари, танцювали під той патефонний вокал, та ще й у тій, просто тюремній, тісняві.

      Поранені СКАЧАТЬ