Мої Дікамерони. Юрiй Логвин
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Мої Дікамерони - Юрiй Логвин страница 13

Название: Мої Дікамерони

Автор: Юрiй Логвин

Издательство:

Жанр: Современная зарубежная литература

Серия:

isbn: 978-966-14-6420-8, 978-966-14-6419-2, 978-966-14-6306-5

isbn:

СКАЧАТЬ А зараз – промочив ноги в зливу – і вже тобі і ангіна, і бронхіт!.. А тоді – жоден із хлопців і разу не чхнув!.. Наступного дня, коли вибили есесівців, розвідники повернулись у село.

      У цьому місці Рижиков зробив паузу. Але не пам’ятаю, чи курив він цигарку, чи ні. Помовчавши, сповістив:

      – Усіх санітарок, медсестер і двох лікарок есесівці зґвалтували… Отак воно було. Наші фріцам «котьол» улаштували. А ми, бач, потрапили в оточення до оточених німців…

      Усі мовчать.

      Я ж відриваюсь від малюнку й питаю:

      – Що есесівці зробили з пораненими?

      Рижиков повертає до мене своє лагідне обличчя й на якусь хвилю ніби замислюється. Зараз ось щось скаже…

      І раптом із дверей корпусу репетує санітарка.

      – Гей, художнику! Швидко, швидко до лікаря!

      Лишаю свою працю й бігцем до лікаря. Аж закехався, так поспішав!

      Лікар сидить за столом, тримає папери, як карти (розумію, що то всі мої аналізи), і виголошує з усмішкою:

      – Ти, молодий чоловіче, здоровий. Тобто ніякої дезинтерії не знайдено.

      – То ви мене випишете вже сьогодні? Ще до обіду година…

      – Не вийде ні сьогодні, ні завтра. Два тижні будеш на обсервації. Якщо за цей час не заразишся, зразу випишу.

      Мене як в унітаз опустили!.. Кляв усе на світі, що сюди згодився лягти на обстеження.

      Але, на зло всім, вирішив закінчити портрет рудого. І добре зробити.

      Сідаю на місце й намагаюсь, не зважаючи на злобу, що мене просто душить, не збитись із малюнка та довести роботу до кінця. Спочатку погано усвідомлюю, про що ведеться гутірка. Але боковим зором зауважую: у гурті з’явився Юрко. Його пізніше за мене запхали в інфекційну «рукавичку». У ній і так всякого звіра вистачає. А тут ще і Юрко. Блатний, щойно із зони. Кантувався десь аж на Сахаліні. Невисокий, але тугий, як дубовий окоренок. У зап’ястях кістки в нього неймовірної ширини й товщини. Подібні кулаки пам’ятаю в славетного актора Шкурата. Тільки Шкурат був не на одну голову вищий за Юрка та й дебеліший в рази.

      Зі Шкуратом я познайомився в Москві на кіностудії. Поїхав туди на кінопроби на роль Тіберія Горобця в гоголівськім «Вії». Коли Степана Йосиповича попід руки вели дві асистентки, у нього дрібно тремтіли руки й чоботи шкрябали по асфальту. Але коли клацнула ота смугаста планка й пролунав «мотор!», Шкурат миттю перетворився на могутнього козарлюгу. І величезний кулак міцно тримав рукоять шаблі! А коли дали відбій, Степан Йосипович стух, наче гумова лялька. І здоровенні пальці почали стрибати й шарпатись на полах синього жупана…

      Блатар Юрко останні дві ночі не спав у палаті. Зникав невдовзі по тому, як усі переставали крутитись на казьонних ліжках і в палаті западала повна тиша. З’являвся десь на самісінькім світанку. Я не втримався, коли раніше за всіх опинився з ним в туалетній кімнаті.

      – Не боїшся, що зашухерять?

      – Т-с, СКАЧАТЬ