БЖД. Сашко Ушкалов
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу БЖД - Сашко Ушкалов страница 8
Власне, мені зовсім не хотілося дорослішати. Увесь цей бестіарій, увесь цей цирк, уся ця божевільня – усе це мене влаштовувало. Більше того, я все це любив. Хтось інший на моєму місці неодмінно б попустився й почав би пропускати банки у свої ворота. Хтось би почувався незатишно… Уяви, ти потрапляєш під зливу, заходиш до свого друга й, доки твій одяг сохне, він дає тобі джинси своєї сестри… мовляв, не сидіти ж тобі тут у самих трусняках. «Добре, добре, – думаєш ти, – джинси сестри – це не страшно…» Але коли ти розумієш, що його сестра носить джинси на шість розмірів більші за твої… І от ти сидиш у цих джинсах… І раптом повертається вона… тобто сестра… Я веду до того, що деякі люди почуваються так усе своє життя. На щастя, до того моменту в мене нічого такого не було. Я мав роботу, я закінчував четвертий курс філології й після останнього заліку, а це, здається, мала бути «безпека життєдіяльності», мусив отримати диплом бакалавра. У мене були проблеми із жінками… Тобто проблем як таких не було, але важко було пригадати бодай одну жінку, яка б погоджувалась жити зі мною більше тижня. Остання була на чотири роки старша за мене. Пригадую, вона зателефонувала мені й сказала, що більше не хоче мене бачити.
– Щось не так? – спитав я.
– Да, – сказала вона, – мене дуже дратує твоя поведінка.
– Ти про що?
– Мене дратує, що, коли я смажу яєчню, ти зриваєш з мене одяг і починаєш мене любити… а коли ми лягаємо в ліжко і я хочу, щоб ти мене любив, ти читаєш свого довбаного Ортегу й Тангенса.
– Ортегу-і-Гассета, – виправив її я.
– Та мені насрати…
– Ой, бляааа…
– Що бля? Ну що, бля? Сказати нічого, да?
– Бляааа… як же я міг спати із жінкою, якій насрати на Ортегу-і-Гассета…
Одним словом, із жінками мені не фортило, проте оптимізму я не втрачав. Але про все по черзі.
Перше, що я помічаю, вилізши з шанця, – це креативно-кретинного галицького режисера, який качається по землі, тримаючись за коліно. За метр від нього лежала граната. Непевними кроками я простую до найближчих кущів. Наступні кілька хвилин з мене виходить «офіцерське» пиво, а я тим часом, примружившись, споглядаю напівзатемнений диск сонця. Він, зрештою, нагадує мені забухане й заспане примружене червоне око, що спостерігає за мною. Потому я повертаюсь на наш знімальний майданчик. Бачу, як оператори й Сєва намагаються евакуювати з окопу гопника, бачу Христофоровича, який досі самотньо валяється на землі, обнявши своє коліно, але до нього нікому немає діла, навіть батьківщині… Ясна річ, для агентства куди важливіший кур’єр, який найкраще знає це місто.
– Це все ваші довбані слобожанські пальці, – раптом стогне галицький режисер і затихає. Але на нього все одно ніхто не зверта уваги.
Я плентаюсь до мікроавтобуса, залажу в бокові дверцята й починаю роздягатися. Стара швабра весь час якось недобре пасе мене поглядом. «Наче хоче вкусити за сідницю», – думаю я й починаю знімати штани. Але ні СКАЧАТЬ