БЖД. Сашко Ушкалов

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ то можна померти від проносу.

      – І що? – питає знову вона.

      – Нічо, я все одно її їв… Класу до сьомого, здається… Сподіваюсь, цю пасту так само можна їсти?

      – Не знаю, – знизує плечима вона. – Якщо хочеш, я можу зателефонувати нашому агенту.

      – Агенту? – навіщось перепитую я (це одна з галімих рис мого характеру – питати різну дурню). – Твоя контора тримає агента, який їсть пасту?

      – Все, – каже дівчина.

      – Що все? – вкотре не розумію я.

      – От блядь, – вона вже починає майже кричати, – затрахав ти мене!!! І той мудак за холодильником! Да-да, – ледь не кричить вона, коли бейджик висовується з-за холодильника з кокою, – можеш там не ховатися, я все одно знаю, що ти, мудак, там. Ти стежиш за мною, нишпориш… Ненавиджу все це, підірвати цей сраний супермаркет!!! Підірвати всі супермаркети!!!

      Вона вже збирається кинути свою торбу в морозильник із рибою й брошурами про Біла Дауна та його мопед, проте я встигаю схопити її за руку.

      – Тссс… Ти чого?

      Я дістаю з її сумки п’ять тюбиків зубної пасти з придуркуватим бобриком, цілую її в щоку і, почуваючись асоціальним елементом, швидко вшиваюсь, аби вона мене не вбила…

      Коли я опиняюсь поруч із холодильником, за яким ховається мудак, той вибалушеними очима дивиться на мої п’ять тюбиків зубної пасти й хапає ротом повітря.

      – Що? – питаю я.

      – П-п-придбавши п’ять тюбиків, – затинаючись пояснює він, – ви автоматично стаєте учасником розіграшу мопеда ямаха…

      І я розумію, що треба робити звідси ноги, що він, можливо, теж належить до тієї секти й, втершись у довіру до компанії, яка виробляє зубну пасту, намагається тепер просувати ідею з мопедами й наближенням до бога.

      Вилітаючи з маркету, я встигаю захопити блок честера, пляшку коньяку й банку ананасів для Кет…

      На хаті був тільки Мяудзедун. Мяудзедун – це наш старий і дуже лінивий кіт. Ми знайшли його з Ікарусом півроку тому біля під’їзду. Якісь виродки посадили його в картонну коробку з-під телевізора й викинули з вікна, але котяра вижив. Побачивши це, Ікарус просто не міг його не забрати. Чому? Зрозумієте трохи пізніше. Мяудзедун виявився не таким уже й поганим чуваком, незважаючи навіть на те, що йому ні до чого не було діла. Коли в нього від старості почала випадати шерсть, я всім казав, що його трахнула міль. Ну, не в прямому сенсі, а, звісно, у переносному, хоч якби міль трахнула його натурально, – я так підозрюю, йому теж не було б до цього жодного діла. Власне, те, що його звали Мяудзедун, так само його мало обходило – він ніколи не озивався на це ім’я. Словом, він поводився, як якийсь святий на пенсії, і користі від нього не було жодної – балконні голуби на такого хижака, ясна річ, клали, миші в нас не водились, а тримати Мяудзедуна на руках теж не було радості – з нього випадали шматки шерсті й часом він пускав гази. У всьому іншому котяра був нормальною твариною.

      Я від самого ранку не мав у роті жодної крихти, але на хавку мене пробило тільки тоді, коли я повернувся додому. На кухні було порожньо – зрештою, для квартири, яку ми винаймали СКАЧАТЬ