БЖД. Сашко Ушкалов

Чтение книги онлайн.

      Сєві бабки, схоже, теж подобалися, може, навіть більше за слово «роздягайся». Тому, віддавши мені двісті баксів, він помітно занервувався й подріботів до чуваків з камерами.

      – Де цей довбаний гуцул? – роздратовано спитав Сєва в одного з них.

      – Досі в окопі, – винувато знизав плечима той.

      – Антіне Христофоровичу, ходіть сюди, актор приїхав, – гукнув убік окопу Сєва.

      З окопу, який школярі вирили спеціально для уроків ДПЮ, аби вчитися боронити батьківщину від уявного ворога… ворога, про якого нічого не відомо навіть директору школи, з’являється розпатлана голова. Видно, що Антін Христофорович намагається вилізти нагору, але в нього нічого не виходить.

      – Сюди, реб’ята, – гукає він, – витягніть мене з цього клятого шанця.

      Чуваки ніяково дивляться один на одного, а потім зиркають на Сєву, мовляв, «а може, ну його на… може, хай там і сидить…» Сєва якось винувато киває вбік патлатої голови, мов, «нічого не поробиш, хлопці, треба витягнути цього мудака», тож чуваки з приреченим виразом на лиці йдуть за Христофоровичем, витягують його за руки нагору й, наче мішок з гівном, кидають на свіжу травневу траву, після чого повертаються назад і бережно беруть на плечі свої чорні, нагріті на весняному сонці камери.

      – Значить, так, – підходить до нас патлатий, – я вже всьо чудово бачу, рекляма буде файна, але є одне «але»… Нам потрібен ще один актор.

      – Антіне Христофоровичу, не потягне бюджет іще одного актора, ніяк не потягне, – почина причитати Сєва. – Розкажіть хоча б сценарій, щоб… Да, тебе, до речі, як звати? – звертається він до мене.

      – Баз, – відказую я.

      – Дуже приємно, Антін Христофорович, галицький режисер, – відрекомендовується розпатланий і дає мені візитівку, на якій написано «Антін Христофорович, галицький режисер». – Так от…

      Тут галицький режисер раптом хапається за кишені своєї джинсівки й починає в них нишпорити. Того, що він шукає, в джинсівці нема, тому він так само хаотично нишпорить у кишенях джинсів, але там теж нема «того чогось»… Урешті-решт він засовує руку до однієї із задніх кишень і з полегшенням витягує звідти якісь колеса, висипає на долоню кілька штук і кидає в рота.

      – А чого ти на мене так дивишся? – насторожено питає він.

      Я знизую плечима.

      – Це від голови, – продовжує виправдовуватись галицький режисер, – я ще ніяк не звикну до вашої кліматичної зони.

      – Сєва, а звідки він? – пошепки питаю я.

      – Ти ж чув, з Галичини… – так само пошепки відказує Сєва.

СКАЧАТЬ