БЖД. Сашко Ушкалов

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ і всі нормальні школи в неділю. Спочатку я навіть обламався й хотів був їхати додому, але 100 баксів, які завтра вранці мали лежати на столі в Сан Санича, змусили мене передумати. «Ні-ні, ай лав шоу-бізнес», – заспокоював я себе подумки й постукав у найближче до виходу вікно. Ефект був нульовий. Я постукав сильніше – те саме. Урешті-решт я в розпачі довбонув кілька разів ногою в масивні дерев’яні двері так, що на мене посипалась штукатурка.

      І тільки потому десь глибоко всередині почулася загадкова метушня. Мені чомусь здалося, що то якась велетенська риба ковтнула людину, котра тепер намагається вибратись назовні.

      – Шо нада, ля? – крізь щілину прочинених дверей на мою голову підозріло вирячився старпер у побитій міллю совковій шапці-вушанці з кривою кокардою.

      – Де тут у вас шоу-бізнес? – спитав я в нього.

      – Шо-шо, ля? – не зрозумів він.

      – Сьогодні, крім мене, ще хтось приходив? – спростив я питання.

      – Да-да, – відразу ж закивав він, – там якісь підари за школою в окопі товчуться…

      – Підари? В окопі? – хотів був перепитати я, але старий уже зник за дверима, і я почув, як його кроки віддаляються таємничими коридорами школи-риби.

      Галіма мілітарна тема, через яку я вилетів з третьої школи, і сексуальна, точніше, зі слів дідка, гомосексуальна, активність мене зовсім не приваблювали… тож за школу я вийшов із деяким острахом… Там було порожнє футбольне поле, турніки, смітник, а насамкінець я справді побачив купку людей, що метушилися на майданчику для допризовної підготовки юнаків. Юнаків я серед них не помітив, і це почало мене стрьомати…

      – Доброго дня! – підійшов я до чуваків і привітався з усіма одразу. – Мене прислав Сан Санич…

      Троє з них запитально озирнулися й кілька хвилин мовчки мене вивчали. Особливо уважно дивились ті двоє, що були з відеокамерами. Мені навіть почало здаватися, що вони мене знімають.

      – А-а-а! Шурічеґ! – раптом сплеснув руками третій, що був без камери, натомість мав лисий череп і якусь непевну посмішку.

      «Господи, – вжахнувся я, – правду дідок казав: такого не злякає навіть те, що від мене штиняє дустом».

      – Я Сєва, – підійшов до мене лисий і простягнув руку, – я тут головний, а ти, мабуть, той актор, про якого Шурічеґ казав. Мдя-мдя-мдя, правду говорив, молодий – лице мужнє… От тіки на голові в тебе ЩО?

      – Літо скоро, – знизав я плечима, – час міняти імідж.

      – Ну, прича в тебе попсова, але дезик прикольний, – підбадьорив мене лисий Сєва.

      «Ну й який він після цього натурал?» – подумав я, і в мене аж мурашки по шкірі побігли.

      – Як називається?

      – Хто? – не зрозумів я.

      – Дезик.

      – Кірі-кірі, – згадав я назву котячого шампуню.

      – Треба й собі буде купити, – схвально закивав Сєва лисим черепом, – ладно, давай роздягайся, я тобі все по ходу поясню! – раптово змінив він тему.

      – Слухай, Сєво, СКАЧАТЬ