БЖД. Сашко Ушкалов

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ починає їм щось втирати. Пиво, правду кажучи, галіме. Так, наче вода з господарчим милом і бульбашками. Але настрій у мене ще гірший, тому я продовжую пити… Хвилин за десять гопника, нарешті, випускають із мікроавтобуса – він у якомусь фріцівському куртяку, в усякому разі, на плечі в нього бундесівський триколор. На італійського солдата він узагалі не змахує, власне, і на німецького теж. Він так і залишається кур’єром, який найкраще знає це місто. Здалеку я бачу, як Антін Христофорович знову плескає гопника по щоці, гопнику це не подобається, й він якось винувато зирить на свого шефа – Сєву. «Ну все, – думаю я й відкриваю друге пиво, – зараз він вирубить нашого режисера». Сьорбаючи, я спостерігаю, як Сєва знову зникає в мікроавтобусі й спочатку виносить із нього якийсь підозрілий мішок, а потім алюмінієвий тазок.

      – Сєва, – кричу я йому, – а це ще на біса?

      – Спецефекти… – якось загадково посміхається він. – Для вибухів спецефекти…

      – Ну-ну, – відвертаюсь я, але бічним поглядом помічаю, як він навіщось вдягає довгі гумові рукавички.

      Коли до мене підходить Христофорович, я вже допиваю четверте пиво й мені дико хочеться відлити.

      – Всьо, зара зніматимемо, на, – каже він і кидає мені в шанець макет гранати.

      Від одного її вигляду мій настрій з галімого обертається на зовсім галімий.

      – Давай, ти сидиш під бруствером, тримаєш гранату, флєжку і думаєш, як ти ненавидиш італійських зольдатів.

      Я всідаюся під бруствер, беру болванку, пиво і думаю натомість про те, що коли мені не відлити, то я й справді можу тут загинути. Загинути ідіотською смертю в цьому шанці. А тим часом навколо шанця починають бігати два придурки з камерами.

      – Перфектно, просто перфектно! – кричить Христофорович. – Яка ненависть на лиці! Талант!

      Цієї миті в мене над головою, прямо в бруствері, починає щось рватися. Я інстинктивно падаю на землю. Усе це нагадує кулеметні черги, а на голову мені сипляться шматки землі.

      – Гранату, гранату! – кричить Антін Христофорович.

      Я витягую перше, що валяється піді мною, й кидаю кудись угору. Здається, це було недопите «офіцерське» пиво, але Христофорович не зверта уваги.

      – Ба-ба-бах! – горлає він. – Ну, це, тіпа, вибух був… а тепер спецєфекти. Баз, давай під бруствер.

      Я перелажу під бруствер і одним оком бачу, як наді мною пролітають шматки землі, потім (повний пипець!) рука й нога у військовій формі. Але найцікавіше починається за секунду. На бруствер плюхається щось важке й незрозуміле – я підіймаю голову й бачу на бруствері чиїсь тельбухи, справжні тельбухи. «Господи, бідний гопник», – думаю я… І відвертаюсь…

      – Пивом, пивом їх! – не вгаває Христофорович.

      Це звучить так, наче я маю бомбардувати пивом саме ці тельбухи. Тоді я витягую з ящика пиво, відкриваю його й, навіть не надпивши, як було зазначено в рибі, хріначу геть. Не п’ю я, по-перше, через те, що мені дико хочеться відлити, а по-друге – на бруствері за тридцять сантиметрів від мене СКАЧАТЬ