– Як знаєш, як знаєш… – сказав Мяудзедун і пішов собі геть, певно, дивитися на голубів крізь вікно балкона…
Узагалі, я не їм морепродуктів, особливо рибу… Риба є для мене чимось на зразок священної істоти. Пригадую, у дитинстві, коли батько водив мене до зоопарку, я міг годинами простоювати перед велетенськими акваріумами, зазираючи крізь їхнє немите скло, а коли треба було повертатись додому, ну, коли батя встигав по п’ять разів подивитися на решту тварин, а я й досі втикав на рибок, я завжди влаштовував істерику. Одним словом, тоді, у моєму дитинстві, мені було дуже затишно з рибами, і це, певно, наклало на мою психіку якийсь відбиток.
Але зараз у мене не було вибору. Я відкрив баняк, ще раз глянув у сумні й підозрілі очі креветок, набрав їх цілу жменю, кинув до рота і, кривлячись від огиди, почав пережовувати, відчуваючи, як вони пускають сік. Не в силі терпіти, я запив їх кількома великими ковтками коньяку, поплентався до кімнати й, не роздягаючись, завалився на свій морський надувний матрац, який Кет привезла мені торік із моря, їздивши туди з батьками на літніх канікулах. Потім я миттю провалився в сон…
І от я знову опиняюся в якомусь окопі. Лежу на спині й дивлюся в небо, а в очі мені світить напівзатемнене сонце. Крізь сльози я бачу на його боці чорну пляму, і мені починає здаватися, що це карієс, звичайнісінький карієс… тож я шкодую, що не можу поділитись із сонцем зубною пастою, якої нещодавно нагрібся в маркеті і яку, судячи з усього, не можна ковтати. «Дивний якийсь окоп, – думаю я. – Де тельбухи? Де найкращий кур’єр цього міста?» Несподівано я помічаю, що в мене на шиї висить командирський бінокль. Це трохи збиває мене з пантелику, проте я не рухаюсь. Наступні кілька хвилин не відбувається нічого. Потім з неба долинає рев літака й над моїм окопом пролітає кукурудзник, скидаючи агітаційну літературу. Я знову лежу й чекаю, доки ця фігня, немов підбиті птахи, спланерує до мене… БЛЯАА!!!!!! Знову Біл Даун зі своїм мопедом!!!
Я повільно висовуюсь із окопу, бачу перед собою подовбане вибухами поле й огородження з колючого дроту, за якими височіє кілька кулеметних вишок. Я наводжу бінокль на найближчу з них і з жахом усвідомлюю, що там, ближче до небес, за кулеметом сидить стара швабра, яка діймала мене в мікроавтобусі. Ліпше настроївши бінокль, я бачу за вишками їхній едем, що нагадує звичайнісінький європейський кемпінг. Там снують якісь растамани, чи що… Проте мою увагу раптом відволікає лопотіння крил і пронизливий звук двигуна. Я кидаю геть бінокль і бачу ангела… точніше, не ангела, а… словом, уявіть собі, що вийде, якщо двадцятилітньому старійшині якоїсь американської церкви, у білій сорочці з бейджиком, краваткою, в чорних штанях і дорогих шузах, приробити крила. Він рулить до мене на мопеді, однією рукою тримаючи кермо, а іншою свій наплічник, однак метрів за десять починає вагатися й глушить двигун. «Гаси його», – чую я голос старої швабри з вишки. Той порпається в наплічнику, а потім винувато знизує плечима. «Офіцерське вже скінчилося», – кричить СКАЧАТЬ