Чужі гріхи. Таня Пьянкова

Чтение книги онлайн.

      Юстина з Семеном жили тоді у хаті Семенових батьків на високій горі, над Вишковом. Ще коли вони лиш побралися, казала Юстина чоловікові, що тяжко їй так далеко від людей бути, без сестри тяжко, а все ніяк не могла Семена переломити, аби з тої гори, з-попід густих сивих хмар вибратися назад, у Вігóду.

      Вже з самого рання Юстині було слабо. Млоїло. Живіт піднявся, скам’янів і дуже болів, паморочилася голова, весь час кидало то в жар, то в холод.

      – Коби не врóдила-м нині, – кволо пожалілася Семенові. – Так ми черево розпирає, шо ледве сі суваю. Очи такóй ми завертаютсі.

      – То і не ходи, єґ не годна, – стривожився Семен. – Лігни си та й полеж троха. – Обійняв раптом Юстину за плечі. Давно не обіймав, а тут чогось прискочив, підбіг, розчулений, згріб її у свої обійми і ніжно поцілував у потилицю. – Видиш, їка зима настала? Вишків цілий переметений. Дороги під снігом. Нічó, ні докторка, ні сани до нас на гору не заїдут. Не мож тобі рóдити нині.

      – То не я рішаю, – сказала Юстина і зойкнула від раптового болю, що вкотре пронизав шпичкою усе її тіло. – Воно, видко, вже дозріло, – поклала на живіт руку, – та й на світ проситсі. Чєс му…

      – То шо робити, Юстинко? – задрижав Семен, наче маленький хлопчик, аж спітнів до кінчиків вух. – Бігти когось кликати?

      – А біжи, певно, – попросила слабо. – Біжи…

      Семен побрів глибоченними снігами до єдиної сусідської хати. Мокрий лапатий сніг заліплював йому очі, влягався за комір, тулився до червоного від морозу лиця. Вуха глушила хуртовина, збивала його з ніг, гнула до землі, аби не смів так грізно дивитися їй у вічі. А він не спинявся. Вперто йшов. Не міг втрачати навіть хвилини часу.

      – Юстина моя надумаласі рóдити! – прокричав низькорослому Іванові, коли той ледве відсунув через високі сніги двері своєї хати, невисокої, приземкуватої, як і її господарі.

      – Ади, на маєш! – Іван впустив Семена до хати, хутко зачинив двері та й закликав Галину, СКАЧАТЬ