Повелителька ліхтарів. Елена Волынская

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ скучив, то вперед, – махнула рукою Марійка. – Роботи вистачає.

      За кілька секунд вона заговорила про інше:

      – Чому ти відмовлявся від зустрічей? Я б тебе навідувала.

      – Не хотів, щоб ти мене бачила там.

      – У цьому ти схожий на мого Бориса. Дурні гордощі! Кожен може потрапити в біду. Та й не я була тобі потрібна. Правда? Був у Інни?

      Найбільший «недолік» сіл: тут мешкає мала купка людей, тож таємниці надто швидко перестають бути таємницями.

      – Був. Ми поговорили.

      – Поговорили, то й добре.

      Марійка підсунула стілець. Сіла поруч. Між ними примостилися спогади. Наче третій зайвий.

      – Вона ж жодного разу тебе не провідала? Так? – сприйнявши його мовчанку за згоду, жінка продовжила: – Покинула тебе в біді. Хоча, коли я до тебе їздила, вона іноді передавала продукти через доньку. Сама ж ніколи не з’являлася. Вирішила відсторонитися. Що не кажи, а я не зрозумію цього її вчинку. Це зрада.

      – Вона мала право гніватися, – втомлено відповів Василь. – Ти ж знаєш.

      – Знаю. А як же обітниця? У горі та радості…

      – Ми всі так чи інакше порушуємо обітниці. Таке життя.

      – Так. Нам тільки здається, що ми знаємо тих, з ким живемо. Але це лиш ілюзія.

      – Мабуть.

      – Як хочеш, – махнула рукою Марійка. – Я ні в що не втручаюся. Оксанку бачив?

      – Бачив. Красуня.

      – Дай їм час звикнути до твого повернення. А там буде видно. Нехай допоможе тобі Господь.

      Марійка почала збиратися. Василь несміливо махнув рукою, просячи її затриматись.

      – Я хотів тебе дещо запитати. Про Зору.

      Вона кивнула. Знав – чекала цих слів.

      – Тобі щось відомо?

      – То ти нічого не чув? – стишила голос кума, відвертаючись.

      – Якби щось чув, то чи питав би?

      – Я мала тобі сказати раніше, – жінка потерла долонею скроні. – Думала, ти знаєш… Вона лишилася в селі.

      – А де вона зараз? – нетерпляче запитав Василь.

      Марійка витримала паузу. Йому здалося, що вона пошепки дорахувала до десяти.

      – На кладовищі.

      Запала тиша. Тягуча й важка. Навіть старий годинник, до якого чоловік нещодавно поставив нову батарейку, перестав рахувати час.

      Останній раз Василь бачив Зору в той день, коли йому винесли вирок. Бачив її через вікно. Вона стояла на сходах біля приміщення суду. І «танула» під дощем. Біла сукня та незвично бліде обличчя, обрамлене мокрим волоссям, яке прилипало до одягу. Блискучі чорні коси, що завжди пахли квітами й димом (дивне, але напрочуд приємне поєднання), важкими чорними гадюками обплітали плечі, згинали її, ледь не душачи. А руки були складені в молитві. Наче Мадонна.

      Вгадавши його думки, Марійка порушила тишу.

      – Я знайшла її в тій твоїй хижі. Три дні дівчина лежала у мене в ліжку. Із запаленням СКАЧАТЬ