Повелителька ліхтарів. Елена Волынская

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ У цю мить час ніби зупинився, а може, і повернув у зворотному напрямку, до тієї миті, коли він вперше побачив Інну на танцмайданчику. Тоді вона була гордою, навіть трохи зверхньою. Оточена кавалерами, які покірно прямували за своєю королевою.

      Інна зовсім його не помічала. Вона весело перешіптувалась то з одним, то з іншим хлопцем, жартувала. Василь навіть гадки не мав, як до неї підступитися.

      Потонувши в спогадах, чоловік не відразу зрозумів, що це не Інна, а їхня донька, Оксанка.

      – Добрий день!

      – Добрий! – розгублено відповіла дівчина.

      Напевне, не впізнала. Звісно… Минуло ж майже сім років.

      – Ви до нас?

      – До вас. Господиня є? Інна Леонідівна.

      – Є. Мам! До тебе прийшли, – гукнула Оксанка й зникла за дверима.

      Хвилини за дві на ґанок вийшла Інна. Така ж струнка та доглянута. От тільки волосся, яке колись було насиченого каштанового кольору, тепер вигравало на сонці рубіновим відтінком. Перефарбувалася… Випроставшись, Інна дивилася на чоловіка з подивом та остра хом. Наче на привида з минулого. Загубленим душам ніхто не радіє. Краще б вони зникали в невідомості.

      Через деякий час, трохи оговтавшись, вона запитала:

      – Повернувся?

      – Повернувся, – Василь смикнув блискавку на куртці, закашлявся. З роками все важче підбирати потрібні слова. – Відпустили…

      – А ми тут, – відказала вона, не відводячи погляду.

      Василь дивився дружині прямісінько в очі, намагаючись відгадати її настрій, її думки. От тільки йому досі була не під силу ця головоломка. Він ніколи не знав, що у неї на думці. Не міг передбачити, чого очікувати від Інни вже наступної миті.

      – Знаю. Як твої батьки?

      – Їх уже немає.

      – Вибач. Не знав.

      – Так.

      Запала мовчанка. Та мить, коли обов’язково потрібно щось говорити, а слова з тебе хоч витягай кліщами.

      Василь окинув поглядом доглянуте подвір’я.

      – Бачу, гарно господарюєш.

      Інна різко випрямилася.

      – Звикла тримати все в руках. І розраховувати лише на себе. Так значно простіше.

      Василь кивнув, відступаючи. Що тут скажеш? Зараз він уже не мав сили ні виправдовуватися, ні перепрошувати.

      – Ти завжди був схожий на тінь, – продовжила Інна. Було помітно, що вона хотіла виговоритися, вихлюпнути на нього свій гнів та образи. А він і не прагнув її зупиняти. Нехай, якщо від цього їй стане легше. – Тебе ніколи не було поруч. Навіть коли ти жив з нами. Ти нічого навколо не помічав. Ховався в тому своєму лісі. З тією…

      – Ти сама? – вихопилось у Василя. Та він одразу ж пошкодував, що запитав зайве. Не мав права контролювати те, що вже йому не належало.

      – Сама, – з викликом відповіла жінка, розвертаючись до дверей. – Зрозуміла, що для СКАЧАТЬ