Повелителька ліхтарів. Елена Волынская

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ усміхнувся. Від Марійки пахло корицею та солоними огірками.

      – Дякую!

      – За будинком я наглядала. Можеш не хвилюватися.

      – Дякую тобі! За все. Я отримував твої передачі.

      – Пусте. За таке не дякують.

      Запанувала тиша. Кілька хвилин вони разом слухали музику дощу.

      – Часто їздиш до Валі? – поквапився змінити тему Василь.

      – Часто, – усміхнулася Марійка. – Підростають онуки. Такі непосиди! Їм потрібна бабуся, а не нянька. Засмагаю з ними на пляжах Мессіни, бавлюся. А вони вчать мене італійської мови. Такі тямущі! Я ж зовсім у тій мові не петраю.

      – Колись вивчиш.

      – Не хочу. Вони молоді, їм вона потрібна. А мені що? Дбатиму лише про те, щоб діти не забули рідної.

      Василь схвально кивнув.

      – Коли я їду до Італії, у мене оселяється хтось із Ольжиних дітей, – пояснила Марійка. – Боюся залишати дім без нагляду. Полохливою я стала на схилі літ. Щойно темніє на вулиці, одразу замикаюся. Відтоді як…

      Жінці не було потреби продовжувати, адже Василь усе зрозумів.

      – Не думала перебратися до дітей в Італію?

      Сусідка заховала руки до кишень і заперечливо похитала головою.

      – Там, у Мессіні, живуть найрідніші люди. Мене не лякає спека та чужа мова. Я їздитиму до Валі, доки буду їм потрібна. Поки матиму силу. Але та країна мені чужа. Мене вважають недалекоглядною. Та тут мій дім, мої квіти. Поховати мене мають у Федорівці. Біля батьків. Серед соняшників. Я так і сказала Валі: «Якщо станеться так, що я помру в Італії – перевезіть мене додому». Можна навіть у багажнику Віталія – мого зятя, – Марійка змінила поставу, склавши руки на грудях. – А донька сміється: «Мамо, з вашою енергією ви ще переживете всіх нас».

      – Вона має рацію. Зарано ти думаєш про вічне.

      Дощ, який до того лише кволо дріботів, скроплюючи пилюку, зненацька посилився. Він нервово забарабанив по даху й поспішив наповнити дорожні ями брудною водою.

      – Піду я, – випроставшись, сказав Василь. – А то ще через мене змокнеш і, не доведи Господи, захворієш.

      – Не біда, – уперто махнула рукою Марійка. – Ти один з тих небагатьох, заради яких не шкода і змокнути.

      Василь укотре проказав «дякую» і, забравши рукавом павутиння, устромив ключ до замкової шпарини.

      – Твої – у батьківській хаті, – гукнула навздогін Марійка. – Ти ж знаєш.

      Василь поспішно кивнув. Насправді він і гадки не мав, де зараз Інна з донькою. Але оскільки йому до в’язниці ніхто не писав, то й не сподівався, що вони тут на нього чекатимуть.

      Двері довго пручалися, не бажаючи впускати забутого господаря. Та неохоче таки піддалися його силі, а тоді провели Василя до передпокою роздратованим скрипом. Виставлене в рядок біля радіатора взуття рясно запорошило пилом. На вішаку – лише дощовик і старе батькове пальто, яке свого часу не влізло до жодної із шаф.

      Нахилившись, СКАЧАТЬ