Повелителька ліхтарів. Елена Волынская

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Та й він усміхався, пригадуючи почуту колись від матері історію. Дідусь Інни теж свого часу не прийняв майбутнього нареченого доньки Олени. Вважав Леоніда птахом надто низького польоту. При першій же зустрічі відверто заявив юнакові, що нізащо не дасть згоди на їхній шлюб. Тому нехай той не спо дівається на поблажки, бо й ноги його не буде в їхньо му домі.

      Так і сталося. Попри всі «але», молодята побралися, а Леонід, пішовши на принцип, жодного разу так і не переступив поріг тестевого дому. Навіть ставши в райцентрі головним інженером і заробивши в селі авторитет, який часто цінніший за гроші. Він проводив дружину, яка йшла навідати батьків, до їхнього цегляного муру, цілував у щоку, передавав її вустами привіт родичам, розвертався і йшов геть.

      За столом Олена Степанівна з усіх сил підтримувала розмову, а її чоловік сидів надутий, наче сич. Він голосно шкрябав виделкою по напівпорожній тарілці та «цідив» домашнє винце. Але якоїсь миті, коли жінка розговорилась і назвала молодих дуже гарною парою, не витримав і за явив, що не варто поспішати, бо зараз дуже мінливі й непев ні часи. А сучасна молодь надто легковажна та просто може сплутати з коханням те, що насправді коханням не є.

      Василь же, взявши Інну за руку й дивлячись Леоніду Володимировичу у вічі, спокійно сказав:

      – Дякуємо, що ви за нас турбуєтеся. Проте ми вже визначилися з нашими почуттями й обрали дату весілля.

      Дорогою додому Василь зазирнув до продуктової крам ни ці. Ще відучора, крім куплених на залізничній станції смажених пиріжків, чоловік нічого не їв. Але голоду не відчував. Він давно втратив апетит. Разом із мріями та надією. Звик обходитися малим, ділячись своїм пайком зі Степом.

      Василь недбало стискав у кишені ті кілька гривень, які приберіг на «чорний день». Вибираючи найпростіші продукти, чоловік бачив націлені на нього погляди наче б і знайомих, але змінених часом людей. Ось Дмитро Данилович, зведений брат сільського голови, за ним у черзі стояв Віктор – його колишній однокласник. А той дивак у картатій сорочці – Михась, затятий рибалка. Усі гуртом, ніби змовившись, вдали, що його не бачать. Дмитро Данилович, зосереджено дивлячись на двері, щось розповідав Віктору, а Михась уважно вивчав цінники. З Василем ніхто не привітався. Його сторонилися й воліли не помічати.

      Доки Василь ішов додому, у нього закололо в боку, тож довелося кілька разів зупинятися. Тим часом посилився вітер. Він відчинив і ганяв узад-вперед двері від сараю, які нестерпно рипіли, та нахабно пробирався під одяг. Темні хмари швидко набубнявіли. З неба посипалась льодяна крупа. За кілька хвилин, замість граду, на землю почали падати густі лапаті сніжинки. Білі пелюстки на деревах, деякі з яких уже рясно цвіли, і сніг – дивне поєднання. Таке ж непередбачуване, як життя.

      Змусивши себе поїсти й нарешті знявши зі стіни старий перекидний календар, який «застряг» на даті «11 серпня» – дні, коли все змінилося, – Василь ліг у ліжко й одразу заснув.

      Негода, набираючи обертів, ввійшла в азарт: грюкала в СКАЧАТЬ