Повелителька ліхтарів. Елена Волынская

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ трохи зі своїх кишенькових, щоб не лякати Інну мізерною сумою.

      – Бачиш, не все так погано, – усміхнулася вона, цілуючи Василя в неголену щоку.

      По обіді начебто з’явилася клієнтка. Сестра ветлікаря із Соснівки. Довго й прискіпливо розглядала найбільшу гордість Василя – великий кошик заокругленої форми з візерунками у вигляді лебедів. Над цим виробом він працював ледь не два тижні, застосовуючи складну техніку ажурного плетіння. Коли Василь, окрилений успіхом, назвав ціну, дама скривилася, як середа на п’ятницю.

      – За що такі гроші? – промовила та зневажливо. – Я он бачила в столиці на ярмарку в одного чоловіка не гірший, а може, і ліпший. І ціна значно нижча.

      – Неправда, – з-за спини панянки визирнуло оте миле смагляве дівча, яке Василь бачив уранці по дорозі на ринок. – Ці кращі. Ви подивіться, яка якість. А візерунок!

      Легким рухом дівчина підняла кошик і покрутила ним ледь не перед носом у здивованої жінки.

      – Один чоловік сьогодні купив аж три таких. І ще нахвалював. Він, мабуть, розуміється на цьому. У костюмі, з валізкою, на гарній машині, – накресливши пальцем у повітрі значок «Мерседеса», дівчина натхненно перераховувала відомі їй атрибути успішного життя.

      – Я ще подумаю, – буркнула собі під ніс пані й швидко пішла геть.

      Дівчина скривила їй услід кумедну гримасу. Тоді поставила кошик на стіл: рівно по центру, трішки посунувши інші.

      – Дякую, – Василь щиро всміхнувся до незнайомки. – Ти повернула мені повагу.

      – А де вона була? – не зрозумівши, довірливо перепитала та.

      – Не знаю. Мабуть, валялася десь під ногами, а я лінувався її підняти.

      – Це все ви самі зробили? – з побожним шепотом запитала вона. – Чи ви тільки продаєте?

      – Сам зробив.

      – Гарно, – дівчина торкнулася рукою візерунків на кошику. Погладила лебедя: обережно, боязко. Ніби він щомиті міг злетіти вгору. – Як ви таке вигадали?

      – Я не вигадував – не вмію цього робити. Знайшов малюнки в журналі. Подобається?

      Вона кивнула.

      – Хочеш – бери, – піддавшись миттєвому пориву, Василь подав їй кошик.

      – Просто так? – поцікавилась недовірливо.

      – Просто так.

      – Справді? – дівчина простягнула руку до вподобаної речі, але відразу ж передумала. – Не треба. Він дорогий. Я не візьму. Це ваша робота.

      – Але ж я тобі його дарую.

      – Ні, – сказала вона твердо. Наче доросла жінка. – Я куплю. Потримайте його для мене кілька днів. Добре?

      Помітивши в її очах таке зворушливе благання, Василь не міг стримати усмішку.

      – Потримаю. Як тебе звуть?

      – Зора, – відповіла вона, йдучи геть.

      Сонце смажило, вибілюючи довкола кольори. Силует юної циганки, наче міраж, швидко розчинився в золотавому мареві.

      Розділ п’ятий

      У СКАЧАТЬ