Повелителька ліхтарів. Елена Волынская
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Повелителька ліхтарів - Елена Волынская страница 13
Название: Повелителька ліхтарів
Автор: Елена Волынская
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Жанр: Современная русская литература
isbn: 9786171275768
isbn:
А Василь, за її словами, усе «грався». Ось цим вони з Інною і різнилися. Уже в старших класах вона знала, що буде журналістом. І щодня наближала свою мрію. Нехай дрібними, але наполегливими кроками. А він не уявляв, ким хоче бути. Лякався цього запитання. Наче майбутнє – безжальний демон, який ось-ось його проковтне, відріже шляхи до відступу. Навколишні ж цього не розуміли, постійно катуючи його тим одвічним: «То ким?»
Коли на пагорб, де чоловік розклав свою роботу, опустилася полуднева тінь, з’явилася Зора. Підійшла й зупинилася біля зв’язаної в очіпки лози. Вийняла з маленької вишитої торбинки гроші та простягнула Василеві.
– Тут досить? Я чула ціну, яку ви називали тій відьмі.
– Як ти мене знайшла? – здивувався чоловік.
– По зорях.
– Слідкувала?
Вона опустила довгі чорні вії. Зора мала природну красу, яка не потребувала жодної косметичної корекції.
– Можливо.
– Ти гарно розмовляєш українською.
– Це від бабусі. Вона була українкою. Викладачем.
– А що вона робила серед ромів?
Зора задерла вгору гостре підборіддя. Гордо випрямила плечі.
– Пішла за своєю долею, – дівчина сіла поруч із Василем і розправила широку спідницю. – Вийшла заміж за рома.
– Романтично.
– Кохання вказує нам шляхи, щоб ми не заблукали.
– Розкажи про свою бабусю, – попросив він, щоб підтримати розмову.
– У мене дві бабусі.
– Можна про обох, – усміхнувся Василь. – Або спочатку про ту, яка була викладачкою.
– Доки бабуся Лада жила, вона мене навчала вашій мові, читанню, письму.
– Це добре. Любиш читати?
– Ні, – довірливо зізналася Зора. – Мені всі книжки нудні. А от бабуся їх любила. Вона знала багато ваших пісень і легенд. І ромських також. От тільки ворожити не вміла. Кажуть, це потрібно мати в крові.
– А ти маєш?
– Сестра мала. А я ні. Інакше б уже когось приворожила.
– Кого? – примружившись, весело поцікавився він.
– Принца, – зашарілася дівчина. – А ще бабуся вибрала мені ім’я. Кажуть, вона довго сперечалася за нього з іншою моєю бабусею Дікою. Насправді Діка – моя прабабуся, мама мого дідуся. Так от, вона вважала це ім’я не надто щасливим. Ладі вдалося його відстояти, але з прабабусею Дікою вони після того тривалий час не розмовляли.
– Зо-ра, – повторив по складах Василь, наче пробуючи слово на смак. Воно було легке, невагоме. Як хмарина погожого дня. – Гарне. А що воно означає?
– Зоря.
Вона всміхнулася, і її очі засяяли, мов зірки на тихому вечірньому СКАЧАТЬ