Повелителька ліхтарів. Елена Волынская

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ дівчина перестріла Інну. Зора стишила ходу, пропускаючи дружину Василя вперед. Жінка поспішно її оминула, з підозрою поглянувши на річ у руках молодої ромки.

      – Ти вже водиш покупців додому? – на подвір’ї Василя чекав неприємний допит. – Та ще й цих чорнопиких! Перевір, чи на місці гаманець.

      – На місці. Не хвилюйся.

      – Навіщо ромам кошики? Чи вона просто видивлялася, що в тебе поцупити?

      – Вона хороша дівчина. Не злодійка.

      – Ого, як ти її захищаєш. Ну-ну… То в мене з’явилася конкурентка? – примружившись, з іронією поцікавилася Інна.

      Розділ шостий

      Нагостривши сапку та лопату, Василь закинув на плече дорожній рюкзак. Тоді вивів на подвір’я старого ровера, якому свого часу довелося вислухати стільки його жалів. Під ґанком сиділо цуценя. Чорненьке, кошлате. Воно мало на лобі білу пляму, яка скидалася на молодий місяць.

      Чоловік покликав песика вигуком, звичним у їхній місцевості: «Най-най!». Сів біля нього навпочіпки. Собача недовірливо поглянуло на простягнуту до нього руку.

      – Ти чий, гарнюній?

      Воно було такої ж масті, як і його Джек. Колись Василь приніс із заводу додому цуцика. Гарний був пес, слухняний і вірний. Прожив у них дев’ять років, в останній з яких сильно хворів. Василь намагався вилікувати Джека. Інна мовчала, але всім своїм виглядом давала зрозуміти, що не схвалює настільки нераціонального використання сімейного бюджету. Василь хапався за будь-яку надію: привозив від ветлікаря уколи, нові піґулки, краплі, які ось-ось мали поставити пса на ноги. Тільки це не надто допомагало.

      Одного дня Джек зник. Певно, пішов з дому помирати. А Василь от повернувся…

      Чоловік зайшов до будинку, виніс мисник із хлібом і вареною картоплею. Песик уже встиг сховатися за кущем лапатого ревеню. Уважно стежив за тарілкою та рухами господаря, але так і не наважився підійти. «Нана», – кликав той. І жодної реакції у відповідь.

      Розігнувши затерплий поперек, Василь залишив їжу на ґанку й вийшов із двору. Доїхав до млина. Далі вів ровера в руках. Пробирався густими заростями глоду та ліщини, лишаючи на в’язкій землі нерівні сліди. Дорогою кілька разів зупинявся, щоб перевести подих і витерти з чола піт. «Сивина забирає сили. Життя вже не б’є в тобі могутнім джерелом, лише кволо тріпоче опущеними крилами, – усміхався він, пригадуючи слова поета-земляка, в якого Інна колись брала інтерв’ю. – Ти вже не той і ніколи не будеш колишнім. Істина, з якою так важко змиритися…»

      Двері хижі були відчинені. Василь не міг зрозуміти: то так постарався невгамовний вітер чи він забув їх зачинити минулого разу?

      Чоловік зупинився, роззираючись. Кинув наплічник на підлогу, розганяючи по кутках зловісні тіні. Усе таке рідне й водночас чуже. Місце, яке колись збудував його батько.

      Насправді вони з татом зводили цю хижку разом. Василь ще був хлопчам, але вже тримав дошки, підносив батькові цвяшки, на внутрішніх стінах малював крейдою щасливі символи – так звані ієрогліфи, знайдені в «Казках стародавнього світу». І дуже сердився, коли СКАЧАТЬ