Дожити до весни. Надія Гуменюк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ висипала за ворота, перед якими вже зібралося кілька десятків роззяв. Циганки в яскравих спідницях весело танцювали під бубон і ворожили всім охочим по руках. Одна з них узялася передбачити долю і юному нащадкові Бурмонів. Напророкувала малому золоті гори та молочні ріки, королівський трон і необмежену свободу дій, словом, усе те, що йому й хотілося почути, а тоді стала вимагати плату за свою ворожбу. Він не вигадав нічого кращого, як розплатитися скрипкою.

      Кілька років я мандрувала із циганським табором. Побувала в Італії, Іспанії, Німеччині. Але так і не полюбила скрипаля. Був він гарячим і пристрасним, відважним і ризиковим, але хитрим і зрадливим. За зраду й поквитався: його вбила кохана, а потім і собі вкоротила віку.

      Табір повернувся до Франції і почав мандрувати портовими містами – у них скупчилося багато військових, які вирушали до Африки. У порту Ла-Рошель мене обміняли на морського ножа. Так я опинилася в десантній експедиції, яка пливла підкоряти Алжир. Молодий офіцер, який віддав за мене свого кортика, так і не встиг почути мій голос. У горах Кабілії він потрапив до рук берберських партизанів, які чинили шалений опір французам. Його вони стратили, а мене просто викинули. Немилосердне африканське сонце розпікало моє тіло на валуні, немов на гарячій сковорідці. Але, на щастя, пролежала так недовго – алжирським партизанам на п’яти наступав інший загін французьких вояків. Один із молодих офіцерів і врятував мене.

      Після поранення Андре повернувся до Парижа. Якось до нього звернувся колишній однополчанин і сказав, що він лікується у клініці, лікар якої дуже просить показати йому скрипку, привезену з Алжиру. Він нібито давно розшукує якусь червону скрипку, що належала його синові Даніелеві.

      Жозеф Паскаль упізнав мене. Упізнав і так розхвилювався, що аж заплакав. Він пообіцяв Андре чималі гроші за мене. Та я не відчувала великої радості від того викупу, взагалі не відчувала радості. Батько Даніеля колись ненавидів мене, тож я не знала, навіщо я йому і чого від нього можна сподіватися.

      11

      Перед очима біло-біло. Але це не сніг. Білі бинти, біла постіль, біла стеля, білі стіни… Тільки маленький круглий радіоприймач праворуч – чорний, ніби чорне збитошне котеня, що вискочило на тумбочку, згорнулося калачиком і тихесенько нявчить. Нявчання змінюється ледь-ледь чутною мелодією.

      «Антоніо Вівальді, концерт №1, «Весна», – впізнала Анна. Треба трохи підсилити звук.

      Еге, підсилиш тут. Ліва рука – як гиря стокілограмова: не те що підняти, навіть ворухнути нею важко. Виявляється, нещасну лівицю не лише загіпсовано, а ще й міцно прив’язано до тулуба. Долоню також забинтовано – так, що жодного пальця на ній не видно.

      Жінка на сусідньому ліжку помітила Аннин порух, пришкутильгала на милицях, крутнула коліщатко на приймачеві.

      – Я й сама хотіла послухати, але вирішила, що ти спиш. Не стала заважати.

      Поки жінка шкутильгала до радіоприймача, музика зникла, замість СКАЧАТЬ