Дожити до весни. Надія Гуменюк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ щойно грав. Із першого звуку заворожив поліську красуню, а вона з першого погляду закохалася в нього. Думаєте, про таке лише у книжках пишуть? Бо ви молода ще дуже, життя не знаєте. А в ньому таке буває, що жодна книжка не вигадає. Отож, привела молодого французького офіцера до нашого села сама пані доля. Здавалося б, хіба в Парижі гарних панянок чи, як вони кажуть, мадемуазелів, не було? А поручник Паскаль своє кохання у маленькому волинському селі знайшов. От і не вір після цього, що всі шлюби на небесах укладаються.

      Сільський священик, коли вінчав Устинку Михайлюкову та Даніеля Паскаля, записав у церковній книзі нареченого Данилом Баскалем. Може, недочув чи не розібрався у французькій. А може, й навмисно так зробив… Про це історія мовчить, а святий отець, царство йому небесне, уже не розповість. Баскаль, по-нашому, сільському, – це вперта людина. А тих двоє, мої прапрапра…, були справжнісінькими впертюхами. Інакше б мене оце перед вами не було…»

      Анна чула це інтерв’ю ще рік тому – по «брехунцеві», що завжди щось бурмотів у них на кухні. Незадовго до того оркестр народних інструментів із Старолісів переміг в обласному конкурсі, і журналістка з радіо спеціально приїжджала на хутір, щоб розповісти про його художнього керівника. Запитань було багато, розмова тривала довго, але не все з того, що записала кореспондентка, потрапило до ефіру.

      «…Народився я не в Старолісах, а неподалік містечка Сарни. Це теж Волинь, але тепер уже Рівненська область. Там мій батько працював на залізниці. Пристанційне село було велике, півтори тисячі дворів. Людей багато, а бібліотеку «Просвіти» довірили мені, чотирнадцятирічному політкові17. Чому? О! Козир я мав – син залізничника міг безплатно їздити до Львова, а саме звідти треба було возити книжки, журнали, газети. От і возив, і то дуже часто. Я ж і тепер не можу на місці всидіти, що вже про ті роки говорити – справжній вердзігіль18, на край світу ладен був податися. За користування бібліотекою читачі сплачували по одному злотому – на той час великі гроші, тож було за що літературу купувати. Мене ще малим за вуха не могли від книжки відтягти. А тут таке несподіване щастя випало: сам можеш літературу вибирати й купувати в крамницях, а тоді ще й читати на роботі хоч увесь день. Ну й приміточка маленька до козира: у середині тридцятих років поляки вже добряче закручували гайки в українській справі, забороняли наші громадські організації. Доправляти книжки українські теж було ризиковано. Старших активістів польська дефензива давно всіх на контроль взяла. А на мене, малого, ніхто не зважав.

      За рік вступив до Варшавської гімназії, а заразом записався до бібліотеки імені Івана Огієнка, навколо якої гуртувалася українська інтелігенція… Виступав на концертах, сам організовував вечори. Спочатку трохи лячно було. Але не святі горщики ліплять, і мені все вдалося. Отримав рекомендацію до Варшавської консерваторії, бо і на скрипці добре грав, і на нотах знався. Та ніхто не знає, що на нього чекає. Першого вересня 1939-го року у Польщі СКАЧАТЬ