Шалена. Клої Еспозіто

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ я нарешті, сама дивуючись.

      Але це правда. Він янголятко. Бет усміхається. Вона знає.

      – Дякую, – каже вона з гордістю, проводячи пальцями по його золотавих кучерях, цілуючи його янгольську голівку. Ернесто прекрасний, як ті дітки-моделі в рекламі в метро, як хлопчик, що спить на тій картині в холі. Великі блакитні очі, наче краплі з океану. Ерні всміхається мені: такий наївний оптимізм властивий лише дітям. Його щічки круглі й рожеві, як зефіринки. Желейний боб у натуральну величину. Цукровий. Солоденький. Я ніколи не казала їй про вагітність. Вона не знає, що в мене був викидень. Але незнання – не виправдання.

      – Хочеш потримати його?

      – Що? Ні.

      Мене охоплює паніка.

      – Ерні, хочеш обійняти свою тітоньку Алвіну? – питає Бет, беручи його на руки й тримаючи переді мною.

      – Ні, не треба. Я ніколи не тримала…

      – Не вигадуй, все буде добре. Ти йому подобаєшся. Я ж бачу, – сміється вона. – Хочеш дати йому його пляшечку?

      І от він у мене на колінах, такий легенький і водночас такий пухкий. Я міцно його тримаю, моє тіло в напруженні, що я впущу його, чи щось зламаю, чи ще щось гірше. Ерні дивиться на мене, агукає, гигоче:

      – Ма, ма, ма.

      Здається, йому нормально.

      Я слухаю, як він дихає, вдихає, видихає, поверхово, наче кошеня, нюхаю його волоссячко, що пахне дитячим шампунем. Зморгую сльози. Це несправедливо. Це мала бути моя дитина. Я так хочу ніколи його не відпускати.

      – Мама, – каже він, тягнучись до Бет.

      – Ааа, – каже Бет, – ти хочеш до матусі.

      – Візьми його, – кажу я, повертаючи малого. – Він твій, забери.

      Бет насуплюється.

      Щоки в мене червоні. Надто спекотно. Хтось увімкнув опалення?

      – Ма, ма, ма.

      Це вона винна, і я ніколи їй не пробачу.

      – Ма, ма, ма, ма, ма.

* * *

      – То що сталося з твоєю роботою? – питає вона, передаючи мені ножиці, щоб я відрізала ярлички від свого купальника. Це чорно-червоний комплект із бандо від «Прада» з іскристими камінцями на грудях. Ножиці гарні й гострі.

      – А, це?.. – Чик. – Я так добре працювала, що про мене дізналися конкуренти. – Чик. – Мене переманили. – Чик. – Уявляєш?

      – Не може бути! – сказала вона. – Не знала, що поетів переманюють.

      – Платять на порядок більше. Корпоративна автівка. – Я кидаю ножиці на ліжко.

      – Умгу. І що ж це за компанія?

      – Яка? – кажу я. Я розстібаю сукню й стягую її з себе: там, де шкіру намуляли шви, лишилися червоні смуги.

      – Ну конкуренти.

      – Ем. – Я скидаю ліфчик. – «Есквайр»? Журнал. Їм був потрібен голова відділу поетів.

      Вона оглядає мене з голови до ніг. Навряд чи вона купилась.

      – То тебе звільнили чи як?

      – Звільнили? Та ні.

      Вона дивиться, як я знімаю білизну, витріщається на лінію бікіні. Я відвертаюсь.

      – А СКАЧАТЬ