Шалена. Клої Еспозіто

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Я бачу, як я (я в хороший день) біжу до себе, розкривши руки. Усередині мене щось стискається. Це ж, мабуть, Бет. Дивно, два роки – це справді довго. Я вже й забула, як це – бути частиною цілого… бути двійником… бути написаною під копірку… бути зайвою у власному житті.

      – Алві, ти це зробила! О Боже мій! Ти тут!

      Моя близнючка настрибує на мене з несамовитими обіймами.

      – Повірити не можу! Ти приїхала!

      – Дякую за квитки. Не треба було, – кажу я, і мені несила вдихнути від її обіймів і багатства.

      Бет пахне так, ніби вдихаєш солодку вату. Вона цілує мене в обидві щоки й відпускає. Нарешті.

      – Що? Не будь дурненька. Не можу повірити, що ти тут. Ходімо, я тобі все покажу.

      Бет бере мене за руку, і я йду за нею. Вона проводить мене в прохолоду лимонних дерев, весь час весело цвірінькаючи, наче співоча пташка.

      – Виглядаєш чудово. Почувайся як удома. Мені вже так кортить познайомити тебе з Ернесто: зараз він спить, та коли прокинеться – він увесь твій. Як дорога?

      Чого вона така щаслива? Аж іскриться. І нестримана. Майже знервована. Я вже збираюся відповісти, коли напливає маленька хмарка й затуляє сонце. В саду раптом стає прохолодніше й темніше. З вілли до припаркованої на рінні машини випурхує, наче кажан, чоловік без супроводу, вдягнений у чорне з голови до ніг, у темних окулярах і чорно-сірому капелюсі. Він відчиняє двері блискучого мінівена й сідає. Моєю шиєю та вздовж хребта пробігає вітерець. Я тремчу.

      – Хто це там?

      – Ніхто.

      А, ну ясно.

      Я спостерігаю, як машина з хрускотом їде по гравію й похмуро сповзає довгою звивистою доріжкою. Електричні ворота безшумно відсуваються. Чоловік у мінівені завертає за ріг і зникає.

      – Ходімо всередину, – каже Бет і продовжує цвірінькати.

      Вона що, говорить навіть більше, ніж зазвичай? Чи це я просто відвикла від її нескінченного бубоніння? Амброджо дістає валізи з багажника та йде за нами. Я слухаю впівуха. Усе, що я можу, – витріщатися. Подразників забагато. Тіло Елізабет. Обличчя Елізабет. Волосся Елізабет. Мої очі зупиняються на засмаглому плечі моєї близнючки. Її шкіра сяє, мерехтить. Я зазираю їй у вічі – смарагдові, живі. У вигорілому на сонці волоссі світлі пасма. Вона виглядає чудово. Не думаю, що вона щось із собою робила. Усе виглядає так природно. Можливо, це хороша генетика. Ні, не може бути. Напевне, це гроші. Гроші однозначно допомагають виглядати гарно. Вона виглядає буквально вдвічі молодшою за мене.

      Дивлячись на Бет, я перетворююсь на нарциса. Закохуюсь. Помираю від заздрощів.

      Я йду за нею крізь алею, заплетену трояндами, по керамічній мозаїці, по марокканських килимах. Всередині вілла світла й простора: грандіозний критий двір, запах магнолій. Шезлонги й фотелі оббиті кремовим і золотистим. Стіни прикрашають гарні гобелени й жіночі портрети: вельможне панство епохи СКАЧАТЬ