Мазуревичі. Історія одного роду. Дарина Гнатко

Чтение книги онлайн.

      Власник готелю усміхнувся.

      – А млинці ще поспівають.

      – Та так ми, добродію, і луснемо, – крекнув Попільний. – Поки притримай ті млинці, нам і цього вистачить.

      – Добре. А вино?

      – Принеси, та найкраще. Маємо зараз випити за зустріч із земляком.

      Власник швидко зиркнув на Тихона й відійшов від столу. Тихон тільки слину ковтнув, побачивши всі ті наїдки, що почали з’являтися перед ним на столі один за одним. Давно він не куштував нічого такого смачного, із Грицьком вони харчувалися не надто добре, були змушені притримувати кожну копійку, і в нього вже набилася оскомина від тих каш огидних зі старою оленячою солониною, від котрої нудило цілу добу, а води так взагалі не обпитися. Допомагали тоді тільки мрії про те, що знайдуть вони таки щедрі поклади чи то золота, чи то коштовностей, і тоді вже будуть ласувати найсмачнішими стравами, котрі подаватимуть ввічливі прислужники, і все то на білих скатертинах та в дорогому посуді, а не в погнутих, закопчених каструлях.

      Попільний втягнув в себе ароматне повітря.

      – О, який запах! Ти знаєш, найбільше там, на річці, я скучав за смачними стравами.

      Тихон обережно усміхнувся.

      – Я, зізнатися, теж.

      – То ж пригощайся, не соромся.

      Тихон і пригостився б від душі, але йому заважали ті уважні, не надто привітні сині очі, котрі вилискували навпроти. Як не кортіло йому накинутися на те запашне м’ясо, та стримував він себе, відкушував м’ясо маленькими шматочками й жував повільно, тільки поглядаючи на Сашка, котрий не соромився і їв так смачно, що Тихон ледь панував над собою. Але тільки погляне на ту синьооку відьму, і не лізе кусень до горла, а ще хвилювання… Поїдало його хвилювання від того, як же її зчарувати.

      – Не можу, як смачно! – важко дихаючи, відкинувся назад Попільний і блаженно примружився. – Ти знаєш, Тихоне, за що я тільки й люблю те панство? Та за можливість їсти так смачно, як на селі ніколи не скуштуєш. Я ще не розповів тобі про свою наречену…

      Тихон звів на нього зацікавлений погляд.

      – То в тебе є наречена?

      Простувате лице Попільного розквітло щастям.

      – Так, є. Найкраща у світі наречена! Бачив би ти, Тихоне, яка вона в мене красуня, яка чарівна… А яке щастя для мене прийти до неї й побачити світло радощів у її чудових блакитних очах.

      Тихон усміхнувся.

      – То ти ж, друже, закохався?

      – Закохався, – зітхнув Попільний.

      – І хто ж вона, тая чарівниця?

      – Софія Давидівна Льохвицька.

      Тихон ледь не вдавився шматком того м’яса, котре старанно прожовував без поспіху, і витріщився на Попільного зі щирим враженням.

      Софія Льохвицька!

      Господи, Софія Льохвицька!

      Кого не запитай у Кременчуці, то кожен одразу скаже, що цяя панянка СКАЧАТЬ