Мазуревичі. Історія одного роду. Дарина Гнатко

Чтение книги онлайн.

      – Боязко? Поряд двох чоловіків?

      – А ще в мене погане передчуття, – ледь не крізь стиснуті зуби мовила Маруся й, кинувши неприязний погляд на Тихона, пішла до воза, з котрого почала діставати сковорідку та харчі. Насмажили вони яєць із салом, повечеряли, і Тихон, незважаючи на те що мав скоїти злочин, обірвати життя цих двох, що сиділи зараз поряд нього біля вогнища, їв залюбки. Ні нервування якогось, ні напруження він не відчував, мов збирався не людей життя полишити, а звіряток якихось. Спокійний, навіть вдоволений, кидав він короткі погляди на воза, туди, де причаїлося його омріяне щастя. А ще одне чекало на нього десь далеко, у Кременчуці, щастя з казковим посагом.

      Маруся всипала до казанка з водою декілька дрібок кави, і Попільний поглянув на неї з подивом.

      – Ти що, теж збираєшся пити каву?

      – Так.

      – Навіщо? Ми ж з Тихоном будемо чергувати по черзі.

      – То й що? – нахмурилася Маруся. – Невже ти думаєш, що я зможу поснути в цім жахливім місці? Та мене нудить лише від думки про те, що я зможу стулити повіки й поснути спокійно.

      Вона ниділася ще хвилин зо десять, потерпаючи від того страху, котрий сама собі намислила, і Тихон майже не чув її слів, гадав, коли краще зробити те, що він планував, і після розмірковувань вирішив дочекатися, коли вони поснуть. Тому й викликався чатувати першим. Сидів біля вогнища, дослухаючись до рівного дихання Попільного й такого неспокійного Марусі. Він знав, що вона ще не спить, але не сумнівався у тім, що, незважаючи на каву та всі її завіряння не поснути, вона все ж таки посне. Так і трапилося – через деякий час вона почала дихати рівніше й за хвилину поснула.

      Тихон повільно звівся на рівні ноги.

      Дослухався до нічної тиші, мов очікував на появу якоїсь невідомої перешкоди, але ліс був тихим, була тихою й галявина, тільки десь далеко чулося глухувате вовче завивання. Тихон, зачувши ті хрипкі звуки, тільки усміхнувся про себе. За цей рік, що перебував він у цих диких краях, навчився вовків не боятися зовсім. У цю ніч, над котрою поважно та велично висяювався місяць у повні, вовче волання видавалося якимось особливим. Вони, ті хижі тварюки, жадали крові, і він теж зараз, як той вовк, мав пролити кров.

      Рухаючись повільно, але впевнено, Тихон віднайшов у торбах своїх гострого, довгого ножа, подумавши про те, що в Попільних, певно, була зброя, про котру йому й не сказали, та шукати її не хотів. Обійдеться й ножем. Рушив до того місця, де лежав Олександр. Постояв трішки, збираючись на силі. Ні, хвилювання, ні жалю, ані тим паче страху він зараз не відчував, хоча вбивати вбивав уперше… та колись же треба все робити вперше. Незрозуміла ж то річ – людське серце та ще душа, глибини такі вони приховують, що й сам ти інколи не зможеш втямити до кінця, темноти які там чаяться. Ніколи в житті до цього в Тихона не було думок про вбивство, аж ні, випливло це бажання з потаємних глибин серця, і він прийняв його, прийняв спокійно та як таке, що належне, що міг він зробити. У когось це бажання, можливо, викликало б жах, СКАЧАТЬ