Мазуревичі. Історія одного роду. Дарина Гнатко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ внутрішнє напруження та розчарування, і тоді заспокоїти його не зможе й десяток людей.

      Тихон проходив повз невеличку вітальню готелю, наміряючись знайти якусь собі випивку, коли почув, як його хтось гукнув.

      – Тихоне!

      Стрімко обернувся, сподіваючись узріти високу та худу постать Грицька, і заблимав вдивовано, побачивши, як поспинається до нього високий, огрядний парубок з невиразно знайомим обличчям. Не одразу дотямив, що бачить перед собою Олександра Попільного, сина колишнього сільського старости, котрий після смерті батьків подався з молодшою сестрою Марусею до міста, до родичів, і до Заруддя наїздили вони рідко, хіба що на могили батьків. Тихон же що Олександра, Сашка, що сестру його молодшу не бачив уже давно, тому зараз і ледь упізнав високого, дужого в плечах Попільного. Сказати, щоб так уже зрадів зустрічі цій, він не сказав би, але вже приємно було в цих чужих, далеких краях зустріти когось з рідних місць. Тому й зобразив на лиці радість, вигукнув здивовано:

      – Сашко?

      Попільний у відповідь радісно розсміявся.

      – Він самий! А ти що, ледь упізнав?

      – Так, ти дуже змінився.

      – Що вдієш, час минає, старіємо. А ось ти, Тихоне, у собі мало зміни маєш, а не бачилися ми з тобою років зо три, якщо не більше. Ну, розказуй, яким же вітром занесло тебе в цю далечінь сибірську? Невже ж золото та коштовності примандрував сюди шукати?

      Тихон спохмурнів.

      – Та ну їх, клятих!

      Сашко співчутливо усміхнувся.

      – Що, не поталанило?

      – Краще й не питайся, – махнув рукою Тихон.

      – Та то нічого, поталанить ще. – Сашко помовчав, роздивляючись Тихона розумними своїми, блакитними, мов весняне небо, очима, а потім усе ж продовжив, не в змозі втримати в собі тих радощів, що переповнювали його через краї. – Мені ось теж не таланило, довгий час не таланило, і я руки вже було опустив, і якби не Маруська, то, певно, повертався б з пустими руками, а так…

      У чорних очах Тихона спалахнула зацікавленість.

      – І що – щось знайшов?

      Попільний самовдоволено усміхнувся.

      – То ж бо й воно, що знайшов. Точніше, Маруся знайшла, такі вони вже жінки, вроджені з особливим відчуттям, мов ті кішечки. А таки не обмануло те її відчуття, нудила мене йти вперед, коли в мене вже не було бажання цього робити, коли руки геть опустилися. І таки натрапили ми на золоту жилу, а на сусідній ділянці вдалося ще й камінчиків коштовних намити. Ти ж тільки уяви, яке щастя було для мене!

      Тихон ледь помітно спохмурнів лицем.

      – Уявляю…

      Так, він уявляв, надто добре уявляв це щастя простуватого, навіть наївного Попільного, бо сам майже рік вимріював і викохував у собі те незнайоме відчуття – відчуття щастя від дотику до купи золота та коштовностей. Заради цього він і приїхав сюди, працював так, як ще ніколи в житті не працював, перетерпаючи собаче життя. І що отримав у винагороду? Жменьку не надто якісного золота, котрого вистачить СКАЧАТЬ