Мазуревичі. Історія одного роду. Дарина Гнатко

Чтение книги онлайн.

      Старий лютував, жадібність у нім так і буяла, хоча грошей мав на ціле село, а мріяв ще за тих кролів гарно виручити, знав, куди здати. То й ганяв Марфу, крики здіймаючи такі, що й селом лунало, не боявся вже нікого, та за високим тином і не видко було, на кого саме він кричав, усі вважали, що то він на Оксану продовжує лютувати. А того ранку Марфа, котру крутило ще з ночі, випадково придавила одне кроленя, та так, що воно одразу іздохло, і на біду те взрів свекор. Як він кричав, очі в нього налилися кров’ю, сам лицем почервонів, за дорогоцінне кроленя грозився вбити, і поки Марфа щось лопотіла, виправдовуючись, він вхопив у руки товстого кілка.

      – Уб’ю, злодюго!

      Марфі враз зробилося зле, а страх перетворив майже на сліпу. Рот розтулявся, аби закричати, та не була вона спроможною навіть слова вимовити й тільки хрипіла. Та й марно було кричати – Уласа вдома не було, а свекруха, та на допомогу не прийде, скільки не волай. А свекор наближався, страшний у своїй нелюдяній люті, з тим кілком у руках, і весь світ плив перед очима Марфи. Незважаючи на важке життя, помирати вона не хотіла. Ледь не мліючи від страху, вона почала повільно відступати назад, ноги самі несли її, рятуючи й власне життя її, й те, що зародилося в неї під серцем. І похолонуло серце, коли щось відчула спиною – стіну комори. Відступатися більше не було куди, а оскаженілий той Зосима вже був поряд, страшне його лице було так близько, що Марфа побачила його неймовірно розширені зіниці.

      – Убю, уб’ю! – просичав він їй ледь не в лице, але замахнутися й ударити не встиг.

      Захрипів раптом, очі його зробилися невимовно великими, і ще мить – кілок вислизнув з ослаблих пальців Зосими. А сам він почав валитися прямо на перестрашену Марфу, яка не могла одразу дотямити того, що сталося.

      Важке тіло свекра навалилося на неї, придавило до глиняної стіни комори, й не одразу зрозуміла вона, що свекор помер.

      Старий Зосима помер.

      Ледь тримаючись на ногах, Марфа відштовхнула від себе холонуче тіло свекра, і він упав до її ніг, переможений смертю мучитель і ворог, людина, котра три роки перетворювала її молоде життя на справжнє пекло. Заковтнувши гіркувату слину, Марфа поглянула вниз, на заслане білим саваном смерті лице Мазуревича. Жалю в неї не було, тільки не до нього, до нього вона не була спроможною відчувати жаль, надто глибокими та болісними були невидимі рани, котрих завдавав їй свекор протягом цих трьох років. Не жаль, а полегшення відчувала вона зараз, вдивляючись у його лице, з виряченими кудись догори бруднувато-сірими очима. Потім переступила через нього, піднявши спідницю, і пішла до хати сповістити свекруху. А як та вже зраділа. Марфа тільки глипала розгублено очима, коли свекруха, зачувши про смерть чоловіка, підхопилася раптом з місця, кинувши геть вишивання, і закружлялася світлицею. Вона й сміялася, і плескала в долоні, і вигукувала радісно:

      – Іздох, нарешті ж він іздох!

      Старий СКАЧАТЬ