Ось я. Джонатан Сафран Фоєр

Чтение книги онлайн.

      – Зі своїм бумбоксом?

      – Касетним програвачем.

      – Я знущаюся.

      – А, ну… зрозуміло… Ну, то я сідав зі своїм бумбоксом, програвав пару секунд пісні, записував те, що почув, тоді перемотував назад і програвав знову, щоб упевнитись, що я все зрозумів правильно. Тоді пісня звучала далі, я записував ще трохи, знову перемотував на ту частину, яку не зовсім розчув або в якій не був упевнений, і записував її. Перемотати на потрібне місце – дуже важко, я неодмінно повертався задалеко назад або ж навпаки недокручував. Це був неймовірно трудомісткий процес. Але я це обожнював. Обожнював те, яким уважним треба було бути для цього. Обожнював відчуття, коли я записував правильно. Я провів так хтозна скільки тисяч годин. Іноді я застрягав на якихось фразах, особливо в ґранджі чи хіп-хопі. І я не хотів просто додумувати слова, бо це б звело нанівець увесь сенс запису текстів, правильне сприйняття. Іноді мені доводилося слухати один і той самий фрагмент ще, і ще, і ще, десятки разів, сотні. Я буквально заслуховував цей шматок касети до дірок, тож коли я програвав ту пісню пізніше, в ній вже не було частини, яку я намагався розчути. Пам’ятаю фразу з пісні «All Apologies», ти ж знаєш її, так?

      – Нє-а.

      – «Нірвана»? Крута, крута, крута пісня. Ну, так от, певно, камінці з дитячих кишень Курта Кобейна перекочували йому до рота, і був один рядок, який мені надзвичайно важко було розібрати. Після сотень прослуховувань я вирішив, що то було «I can see from shame». Я багато років і не здогадувався, що помилявся. Якось, коли ми з твоєю мамою тільки одружилися, я горлав її, як ідіот.

      – І вона сказала, що ти помилявся?

      – Ага.

      – Це так на неї схоже.

      – Я їй вдячний.

      – Але ж ти співав.

      – Співав неправильно.

      – Все одно. Вона могла б не звертати уваги.

      – Ні, вона зробила правильно.

      – Так і як там було насправді?

      – Сядь, бо зараз впадеш. Там було «aqua seafoam shame».

      – Та ти шо!

      – Я кажу!

      – Що це взагалі означає?

      – Це нічого не означає. І в тому була моя помилка. Я думав, що там мав бути сенс.

      ІІ. Сприйняття несталості

      Ентитем

      [31]

      Ні Джулія, ні Джейкоб точно не знали, що відбувалося протягом двох тижнів після того, як вона знайшла телефон: до чого вони дійшли, про що натякали, говорили, про що просили. Жоден із них не знав, що було справжнім. Здавалося, ніби всюди – емоційне мінне поле; вони рухалися навшпиньки крізь години та кімнати з великими навушниками, приєднаними до чутливих металодетекторів, які відшукували сліди загублених почуттів, навіть якщо ціною цього процесу було блокування решти життя.

      За сніданком, що телевізійній аудиторії міг би здатися щасливим, Джулія СКАЧАТЬ