Шопенгауер як ліки. Ірвін Ялом

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ вийшов від Філіпа геть приголомшений. Ухопившись за перила, він насилу спустився сходами вниз і, хитаючись, вийшов на сонце. Джуліус стояв перед будинком Філіпа, намагаючись второпати, куди йому йти – ліворуч чи праворуч. Вільний час, не обмежений жодним розкладом, його аж ніяк не тішив, а швидше спантеличував. Джуліус звик бути зосередженим на чомусь. Якщо він не приймав пацієнтів, то зазвичай займався іншими важливими справами – писав, викладав, грав у теніс, брався до наукової роботи – геть усе вимагало його уваги. Та сьогодні ніщо не видавалося важливим. У нього навіть з’явилася підозра, що насправді ніщо ніколи не було важливим і його розум просто додавав певним справам ваги, а тоді хитро «замітав сліди». Та сьогодні він бачив його наскрізь. Важливих справ у нього не було, а тому Джуліус без особливої мети пішов уздовж Юніон-стрит.

      Біля Філмор-стрит, де якраз закінчувалися ділові будівлі, до нього наблизилася стара бабця, яка торохтіла своїми ходунками. «Господи, оце так видовище!» – спало на думку Джуліусу. Спершу він відвернувся, але потім усе-таки знов озирнувся, щоб краще її роздивитися. На ній було кілька светрів, а зверху ще й важезне пальто – геть недоречний ансамбль для такого сонячного дня. Щоки, мов у бурундука, активно рухалися – поза сумнівом, вона щосили намагалася втримати свої зубні протези на місці.

      Та найбільшу огиду викликав велетенський наріст під однією ніздрею – яскраво-пурпурова бородавка завбільшки з виноградину, із якої стирчало кілька довгих щетинок.

      «Стара ідіотка, – такою була його наступна думка, однак він похапцем виправився: – Мабуть, вона не набагато старша за мене. Насправді це моє майбутнє – бородавка, ходунки, інвалідний візок». Коли жінка підійшла ближче, він почув її бурмотіння: «Ану ж бо, подивимося, що в тих крамницях. Що там є? Що я знайду?»

      – Пані, я й гадки не маю. Просто тут гуляю, – гукнув їй Джуліус.

      – Я не з вами розмовляю.

      – Але ж тут більше нікого немає.

      – Це не означає, що я звертаюся до вас.

      – Якщо не до мене, то до кого? – Джуліус приклав руки до обличчя так, ніби оглядав безлюдну вулицю.

      – Тебе це не має обходити. Кляті вуличні ідіоти! – пробурмотіла стара й заторохтіла своїми ходунками.

      Джуліус на мить завмер. Він роззирнувся, щоб переконатися, що цього інциденту ніхто не помітив. «Господи, – подумав він, – я вже геть з глузду з’їхав. Що, чорт забирай, я роблю? Добре, що сьогодні в мене немає пацієнтів. Факт є фактом: спілкування з Філіпом Слейтом мені аж ніяк не на користь».

      Його увагу привернув насичений аромат кави зі «Старбаксу» – Джуліус вирішив, що година з Філіпом вимагає подвійного еспресо. Він умостився біля вікна й почав спостерігати за перехожими. Жодної сивої голови – ані в кав’ярні, ані на вулиці. У свої шістдесят п’ять років він був тут найстарішим, ба навіть прадавнім, і щомиті старішав ще швидше, СКАЧАТЬ