Прислуга. Кетрін Стокетт

Чтение книги онлайн.

      Коли через десять хвилин я заходжу до будинку, мама читає за обіднім столом.

      – Мамо, – звертаюсь я, міцно притискаючи до грудей блокнот, – ти звільнила Константін?

      – Я що? – питає мама. Але я знаю, що вона почула мене, бо відклала інформаційний вісник ДАР[7]. Тільки дуже серйозне питання змусить її відвести погляд від такого захопливого читання.

      – Євгеніє, я ж розповідала тобі, її сестра захворіла, тому вона й поїхала до Чикаго, до своїх, – відповідає вона. – А що? Хтось сказав тобі інше?

      Навіть через мільйон років не зізнаюся їй про Ейбілін.

      – Почула це пополудні. У місті.

      – Хто б міг про таке теревенити? – Мамині очі за окулярами звужуються. – Певно, хтось із тих негрів.

      – Мамо, що ти їй заподіяла?

      Мама покусує губи, уважно й довго дивиться на мене крізь скельця своїх біфокальних окулярів.

      – Ти не зрозумієш, Євгеніє. Поки не матимеш власної прислуги.

      – Ти… звільнила її? За що?

      – Немає значення. Все минуло, і я не хочу думати про це навіть зайву хвилину.

      – Мамо, вона виховала мене. Ти поясниш мені, що сталося! – Мені самій огидно від вереску в голосі, мої вимоги звучать по-дитячому.

      Здивована моїм тоном, мама піднімає брови, знімає окуляри.

      – Це все через расові проблеми. І мені більше нічого додати. – Вона знову вдягає окуляри та підносить вісник ДАР до очей.

      Я така люта, що мене аж трусить. Гупаю ногами по сходах. Сиджу перед друкарською машинкою, вражена, що моя мати змогла вигнати ту, що зробила їй найбільшу послугу в житті: виховала її дітей, навчила мене доброти та почуття власної гідності. Я дивлюся на шпалери з трояндами на протилежній стіні, на петельки штор, на пожовклі фотографії, такі знайомі, аж до відрази. Константін пропрацювала у нас двадцять дев’ять років.