Прислуга. Кетрін Стокетт

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Ласкаво просимо до «Джексон джорнал». Чим можу допомогти?

      Я домовилася про зустріч позавчора, не минуло й години після того, як одержала листа від Елейн Стайн. Я запитала щодо співбесіди на будь-яку вільну посаду. І здивувалася, що зі мною так швидко захотіли зустрітись.

      – У мене зустріч із містером Ґолденом.

      Секретарка в трапецієподібному платті шкандибає у віддалений кінець кімнати. Я намагаюся погамувати тремтіння рук. Заглядаю через прочинені двері до маленької кімнатки, обшитої дерев’яними панелями. Там четверо чоловіків у костюмах вистукують друкарськими машинками й шкрябають олівцями. Згорблені, заморені, у трьох із них лише по підківці волосся на голові. У кімнаті серпанок із цигаркового диму.

      Знову з’являється секретарка й, тримаючи в руці цигарку, робить жест рухатись за нею:

      – Ідіть за мною.

      Попри свою нервозність, усе, про що зараз думаю, – старе правило з коледжу: «Дівчата з братства „Ксі Омега“ ніколи не ходять із цигаркою». Прямую за нею повз столи, чоловіки за якими розглядають мене, і через димову завісу до внутрішнього кабінету.

      – Зачиняй їх! – гаркає містер Ґолден, щойно я відчинила двері та ступила до кімнати. – Не впускай сюди цей клятий дим.

      Містер Ґолден устає з-за столу. Він дюймів на шість нижчий від мене, підтягнутий, молодший за моїх батьків. У нього довгі зуби, єхидна посмішка та напомаджене, як у піжонів, чорне волосся.

      – Ти, що, не чула? – запитує він. – Минулого тижня повідомили, що цигарки вбивають.

      – Нічого про це не чула.

      Дуже сподіваюся, що про це не йшлося на першій сторінці його газети.

      – Чорт, я знаю столітніх нігерів, які на вигляд молодші, ніж ті ідіоти за дверима. – Він знову сідає, та я продовжую стояти, бо інших стільців у кімнаті немає.

      – Гаразд, подивимося, що ти принесла.

      Даю йому своє резюме та кілька статей, написаних у школі. Я виросла із «Джорнал», що лежав на нашому кухонному столі, розгорнутий на сторінці про фермерське життя чи про місцеві спортивні новини. Я рідко читала газету сама.

      Містер Ґолден не просто переглядає мої папери, він редагує їх червоним олівцем.

      – Три роки редактор газети середньої школи «Мюррей Гай», два роки редактор університетської «Ребел Роузер», три роки редактор у сестринстві «Ксі Омега», спеціальність – англійська та журналістика, четверта у випуску… Чорт, дівчино, – бурмоче він, – ти хоч трохи розважалась?

      Прокашлююсь:

      – А це… важливо?

      Він дивиться на мене.

      – Ти надзвичайно висока, але, гадаю, така мила дівчина, як ти, могла б зустрічатися з усією баскетбольною командою.

      Дивлюся на нього, не впевнена, чи то глузування, чи то комплімент.

      – Гадаю, ти вмієш прибирати… – Він знову переводить погляд на мої статті та несамовито править їх червоним.

      Кров СКАЧАТЬ