Прислуга. Кетрін Стокетт

Чтение книги онлайн.

      Я озираюся, знаючи, що в цьому місці моя мама перервала б розмову. Вона б усміхнулась і перевела б мову на вартість засобів для чищення срібла чи на білий рис.

      – Я теж прочитала «Людини-невидимку» після нього, – додає Ейбілін. – Мені сподобалось.

      Я киваю, хоча й не читала цю книжку. Я ніколи й не думала, що Ейбілін любить читати.

      – Він написав майже п’ятдесят сторінок, – продовжує вона. – Я дозволила його дівчині Франсіс забрати їх.

      Ейбілін перестає чистити помідори. Я бачу, як рухається її горло, коли вона ковтає клубок.

      – Будь ласка, не розповідайте цього нікому, – просить вона ніжніше. – Бо він хотів написати про свого білого боса.

      Ейбілін закушує губу, і я раптом розумію, що вона й досі боїться за нього. Син помер, а материнський інстинкт усе ще діє.

      – Це чудово, що ви розповіли мені, Ейбілін. Вважаю, це була… смілива ідея.

      Якусь мить Ейбілін дивиться мені в очі. Потім бере черговий помідор, торкається ножем. Я чекаю, що потече червоний сік. Але Ейбілін зупиняється, перш ніж зробити надріз, і кидає погляд на двері до кухні.

      – Гадаю, це несправедливо, що ви не знаєте, що сталося з Константін. Тільки я… пробачте, це якось неправильно: розмовляти з вами про це.

      Я мовчу, не впевнена, що спонукало її говорити, боюся зіпсувати момент.

      – Скажу вам, що це стосується її доньки. Вона приїхала побачитися з мамою.

      – Доньки? Константін ніколи не згадувала, що має доньку. – Я знала Константін двадцять три роки. Чому вона приховувала це від мене?

      – Їй було важко. Дитина народилася зовсім… бліда.

      Я не ворушусь, пригадую, про що розповідала мені Константін багато років тому.

      – Ви маєте на увазі світла? Тобто… вона біла?

      Ейбілін киває та повертається до роботи над мийкою.

      – Мусила відіслати її подалі, здається, кудись на північ.

      – Батько Константін був білим, – кажу я. – О… Ейбілін… ви ж не думаєте… – Гидка здогадка проскакує в голові. Я надто шокована, щоб закінчити речення.

      Ейбілін хитає головою.

      – Ні, ні, мем. Це не… те. Чоловік Константін, Коннор, був темношкірим. Але оскільки в Константін текла кров її батька, дитина вийшла світлошкіра. Так… трапляється.

      Мені соромно, що запідозрила найгірше. Але й досі не розумію.

      – Чому ж Константін не розповіла мені? – питаю, не сподіваючись на відповідь. – Чому відіслала її геть?

      Ейбілін киває собі, ніби вона розуміє. Але я – ні.

      – То було найважчим для неї, як я її знала. Константін тисячу разів говорила, що не може дочекатися того дня, коли дочка повернеться.

      – Гадаєте, дочка має якийсь стосунок до звільнення Константін? Що сталося?

      І тут обличчя Ейбілін стає відстороненим. Завіса падає. Вона киває в бік листів міс Мирні, однозначно показуючи, що більше нічого зайвого не скаже. Принаймні зараз.