раКУРС. Світлана Талан

Чтение книги онлайн.

      – У нас попереду ціле життя, сповнене кохання, – відповідаю я й чую, як її дихання стає спокійним і рівним.

      Люба заснула. А я борюсь зі сном, боячись, що засну й прокинусь у своїй кімнаті, де її не буде поруч. У вікно заглядає цікавий місяць, ллє своє срібло на волосся моєї коханої.

      Еліна

      Збираюся на зустріч із Сашком. Ми домовилися посидіти десь, випити по чашці кави й поговорити. Мама бачить, що я кудись лаштуюся, і одразу:

      – Еліно, прошу тебе, благаю, не лізь куди не треба.

      – Мамо, це куди саме?

      – Ти сама знаєш свою вдачу: завжди кудись влипнеш. Країну ти не зміниш і той безлад, що коїться в місті, самотужки не припиниш.

      – Мені не байдужа доля моєї країни, і ти це добре знаєш, – відказую їй, одягаючись.

      – Ось тому й прошу. Це ж добре, що ти була на роботі на початку березня, коли таке в місті коїлося, що не приведи Господи.

      – Згодна, що самотужки я бандитів не розжену, але й сидіти склавши руки не збираюся!

      – Подумай про дівчаток, – просить мати.

      – Мамо, якби я про них не думала, то мені було б байдуже, що там у місті коїться і який прапор піднято, але я саме про них і думаю. Мені не байдуже, де будуть жити мої діти, – кажу якомога спокійніше, а в самої всередині все кипить.

      – Усе минеться, люди заспокояться, і знову стане тихо-мирно.

      – Мамо, ти сама віриш у те, що кажеш?

      – Вірю. Я знаю, що Луганськ – спокійне місто. Треба лише перечекати, і все стане на свої місця. А тебе, Елю, прошу лише про одне: забудь про свої громадські організації, побудь хоча б трохи просто матір’ю, а не активісткою.

      Мама не просто просить, вона благає.

      – Забути Небесну сотню? Зрадити їх?

      – Не треба так, доню. Я також оплакувала їх, тому не хочу втратити тебе, щоб горювати, як матері Небесних янголів.

      – Не хвилюйся, усе буде добре, – кажу їй і чмокаю в щоку на прощання. – Нікуди встрявати не буду й швидко повернуся. Обіцяю!

      Замовили собі по чашці кави й сидимо із Сашком у невеличкій затишній кав’ярні. Він озирається навколо, ніби когось виглядає.

      – Ми на когось чекаємо? – питаю.

      – Ні. Звідки ти взяла? Просто оглянув публіку навколо: не люблю зайвих вух.

      – Питай уже, що хотів, – усміхаюся йому, відпиваючи каву.

      – Від тебе нічого не приховаєш, – у тон мені відказує Сашко й одразу напряму просить: – Елю, розкажи мені про події в місті на початку березня.

      – Розказати про те, що ти сам добре знаєш? – питаю й уважно дивлюся на нього. – Мені здається, що ти знаєш навіть більше, ніж я сама. Першого й другого березня я була дві доби на роботі. Моя співробітниця поїхала в село до хворої матері, а мене попросила підмінити. Знала б, що таке буде коїтися, – не погодилась би.

      – І кудись би вляпалась, – повторює він слова моєї матері, від чого я кидаю на нього докірливий погляд.

      – Розкажу, СКАЧАТЬ