раКУРС. Світлана Талан

Чтение книги онлайн.

      Чмокаю його в щоку, дякую за вечір і поспішаю додому. Вікна нашої з дівчатками кімнати виходять на інший бік, тому я не знаю, чи сплять вони вже.

      «Напевно, що так», – думаю я й дістаю ключ від під’їзду.

      Євген

      Повернувшись із дачі, хапаю випраний рушник і вже на ходу до ванної кімнати сповіщаю матері:

      – Я сьогодні перший миюся!

      – Хто б сумнівався! – усміхнулася вона у відповідь. – Хоча б повечеряти встигнеш?

      – Буде видно! – відповідаю, уже зачинивши двері.

      Умикаю душ, намащую тіло гелем і швидко змиваю. Треба ще встигнути поголитися, бо сьогодні побачення з Любою. Коли змита піна з обличчя, розмірковую, яку туалетну воду взяти з полички. Я повинен не лише виглядати бездоганно, але й приємно пахнути. Ще не знаю, які запахи подобаються Любі, тож після кількох хвилин вагань хапаю навмання пляшечку з полиці й відчуваю приємний освіжаючий запах.

      – Я вже! – крикнув, щоб мати почула на кухні.

      – Іди хоча б щось перехопи, – озивається вона.

      Звичайно, що перехоплю. Не хочу, щоб на побаченні думав не про свою дівчину, а про те, чи не забурчить у мене в животі в найвідповідальніший момент. У халаті забігаю на кухню, хапаю млинець і засовую його в рот.

      – Та встигнеш! – каже мама. – Сядь за стіл, поїж по-людськи.

      Корюся. Сідаю, беру виделку й поспіхом вечеряю, запиваю киселем і чмокаю матір у щоку.

      – Мені час!

      – Біжи вже! – Вона легенько шльопає мене по лопатці.

      Надворі почало сіріти. Вітерець, що вдень носився верхівками дерев, десь заснув серед гілля. Стихли пташки, і лише ненажерливі поодинокі голуби все ще шукають їжу. У нас із Любою завтра вихідні, тож маємо багато вільного часу. У нашому розпорядженні ціла ніч під весняними зорями. Я поспішаю до гуртожитку, де вона мешкає, і від хвилювання спирає дихання.

      «А якщо не прийде? Що, як передумає?» – чомусь настирливі сумніви штрикають у мозок.

      Люба – кругла сирота. Її батько загинув в автомобільній аварії, коли їй було десять років, а мама померла від раку два роки по тому. Дідусів та бабусь у неї не було, тож дівчинка виховувалась у Сєвєродонецькому інтернаті, потім закінчила медучилище, і її направили на роботу до нашого міста. Любі виділили кімнату в гуртожитку. Вона розповідала, що кімнатка невелика, кухня одна на п’ять кімнат, але є свої ванна кімната та санвузол. Вона ніколи не нарікала на долю, не мала звички, як інші дівчата, плакатися, що не вистачає грошей на гарний одяг, косметику чи відпочинок. Люба сприймала життя таким, яким воно в неї є. Якось під час розмови вона сказала:

      – У мене є своє життя, і я його люблю. Чому тоді маю заздрити іншим?

      Це мені дуже імпонувало, але було дещо, що напружувало. Люба була активним учасником луганського Майдану, погано відзивалася про тітушок та вважала, що ми повинні нарешті відчути, що є українцями. У її розумінні ми зобов’язані вивчити українську мову, почати СКАЧАТЬ