раКУРС. Світлана Талан

Чтение книги онлайн.

      Що таке федерація, старі не знають, але в тому, що це краще, упевнені самі й інших переконують.

      – «Правий сектор» наші хлопці сюди не пустять!

      Насправді ж вони правосєків не бачили, а про те, що я належу до ПС, не знають.

      – У Росії як добре живуть пенсіонери! Он Крим приєднався, і пенсії тепер російські отримують, а це вам не наші копійки! І нас приєднають до Росії, от тоді й заживемо!

      Або ще й таке:

      – НАТО в нас не буде! Ми цього не дозволимо. Київ захопили бандерівці та фашисти, а до нас ми їх не пустимо!

      І марно питати, що таке оте страховисько НАТО: усе одно не знають.

      Кілька разів не витримувала, проходячи повз таких «розумників», по-доброму намагалася щось довести.

      – Іди звідси, куди йшла! – чула найчастіше. А коли продовжувала розмову, то виявлялося, що я донька бандерівки – це вони про маму.

      І тоді доводилося закінчувати розмову на більш високих тонах, на що бабці плювали мені вслід і продовжували смакувати своїм «щасливим майбутнім». Нехай у них на старості бракує мізків, але дивувало те, що багато молоді також одержимі федерацією або приєднанням до Росії. І на роботу хоч не потикайся – одні розмови про референдум.

      – Люди! Одумайтеся! Блокпости з озброєними людьми – це вже недобрий знак! – волала я якось на роботі.

      Усе марно. Мене ніхто не чув. Лише одиниці моїх знайомих били в набат: «Що робити?!» Таке ж запитання ставила я керівникові «Правого сектора» на Луганщині, питала в Сашка.

      Ніхто достеменно не знав відповіді, а місто в той час скаженіло, божеволіло, сходило з розуму. Я була впевнена, що референдум не відбудеться, а якщо й буде, то більшість проголосує проти розірвання України на частини.

      – Надії на те, що люди не підуть на референдум, у мене вже нема, – сказала я розчаровано Сашкові.

      – Якщо навіть відбудеться цей клятий референдум, то він нічого не значитиме. Він буде визнаний недійсним.

      – Може, і так, але щось мені так тривожно на душі, – зізналась я.

      – Не каркай! Усе буде добре!

      У той злощасний день я вранці була вже у дворі. Бабці, напевно, ніч не спали. Спозаранку виходили з будинків із пофарбованим волоссям, червоними губами, з пудрою на обличчях, святково вбрані, у білих шкарпеточках та з усмішками щастя.

      – Зі святом! – казали мені замість вітання.

      – З яким?

      – А ви не знаєте? Та сьогодні ж референдум! Донбас стане вільним!

      – Та чи знаєте ви, що?… – я починала їм знову щось доводити, але натикалася на непробивну залізобетонну стіну.

      Складалося таке враження, що в нафталінової частини людей міста невидима сила випила мізки, на очі напустила пелену й наділила такою силою, що стань я на їхньому шляху – знесуть, затопчуть і не помітять. Я весь час працювала з людьми СКАЧАТЬ