раКУРС. Світлана Талан

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ і ще голосніше сміються. Поглянув на Любу – невдоволений погляд, хоча всміхається куточками вуст.

      – Підемо далі, – пропоную я.

      А ось і квіткова ятка. Заходимо з Любою разом, і я питаю:

      – Які квіти тобі подарувати?

      – Женю, не треба ніяких, – усміхається ніяково дівчина.

      І тут я розумію, що повний телепень. Хто ж запитує про таке в наречених? Квіти потрібно просто дарувати! У мене були такі дівчата, що самі навіть вимагали, а не просили купити їм квіти. Звичайно, що я купував, але від того не відчував задоволення.

      – Зачекай на мене тут! – кажу я Любі й обираю букет із білих троянд. – Любонько, це тобі! – промовляю щасливо й віддаю їй квіти.

      – Дякую, Женю!

      У погляді безмежна вдячність. За квартал знаходимо кафе, де не гамірно і є вільні місця. Замовляємо морозиво, сидимо одне навпроти одного, і я можу добре бачити кожну рисочку її обличчя. Повні губи навіть завеликі для її обличчя, але зовсім не псують тонкі риси, очі великі, виразні, чорні брови врозліт, на щоках ледь помітні маленькі ямочки, коли вона всміхається. А чого варта її коса! Волосся темне, блискуче, можливо, навіть пофарбоване, але коса товста, сягає ледь не до талії. Люба доїдає морозиво, і ледь помітна його біла цяточка застигла на губі. Не можу зрозуміти, чи є на них помада, і спостерігаю, як цяточка тане на теплих дівочих устах.

      Ми сидимо ще з півгодини, розмовляємо про щось неістотне й незначне, а я не хочу, щоб цей вечір скінчився. На небі вже зарясніли зорі й повнолиций місяць поважно споглядає на землю.

      – Може, ще щось замовимо? – запитую я в дівчини.

      – Що саме?

      – Що ти хочеш.

      – Каву або чай.

      Замовляємо каву, повільно смакуємо міцний напій. Відвідувачів меншає, і Люба пропонує піти звідси.

      Ми йдемо вулицею, і тіні від наших постатей на асфальті то кумедно витягаються, то стають куцими. Ми разом сміємося, спостерігаючи за ними, аж поки опиняємось у темному місці, де нема вуличних ліхтарів. Я обіймаю дівчину за худенькі плечі, легенько пригортаю до себе й цілую. У неї губи м’які, чуттєві й пахнуть яблуком сорту антонівка. Наші вуста знову й знову зустрічаються, і ми вже разом вдихаємо щемливий аромат достиглих яблук.

      Не змовляючись, прямуємо в бік її гуртожитку. Дівчина веде мене на другий поверх. Вузький, погано освітлений коридор. Зупиняємося біля дверей, які Люба швидко відмикає, веде мене за руку всередину, вмикає світло.

      – Ось тут я живу! – каже вона, хоча й так відомо, куди ми прийшли.

      – У тебе так затишно!

      – Дякую. Щось пити будеш?

      – Холодної води, якщо можна.

      Дівчина йде в маленький коридорчик, де з одного боку двері до санвузла, з другого – вішак, а поруч із ним – холодильник. Вона дістає літрову пляшку «Моршинської», подає чашку.

      – Така підійде?

      – Так! СКАЧАТЬ