Тричі продана. Павло Наніїв

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Боска! У турка! Скажи, брате, що скоїлося? – вкрай розтривожилася Текля.

      – Я виконав заповіт пана посла. Він звелів подарувати від його імені Марію турецькому паші… Не знаю, чимось зобов’язаний він перед турком, – збрехав Юзеф.

      – О Боже праведний! – сплеснула руками Текля. – Чого ж про це я не знала?

      – І не повинна була знати. Мужчинські це справи, державні. Не про все вам, жінкам, і казати можна було. А тепер кажу: якісь рахунки у пана посла з турецьким начальством. Оце й усе, і не питайте більше.

      Розгнівані пані сипали прокльони і на Лясопольського, і на Юзефа, і на хотинського пашу.

      – Годі вам! – сердито гримнув на них. – Марії там буде добре, бо вона наймолодша і найкраща серед жінок хотинського гарему.

      – Гай-гай! Чекай від турка добра!.. Була дитина, як у раю, а потрапила в пекло, проклятий! Ти занапастив дитину! – заходилася плачем Текля.

      – Вгамуйся, сестро! – став умовляти брат. – Що я мав діяти? Така воля посла, я тільки її виконавець.

      Розділ восьмий

      «Нашого гнізда сокіл!»

      З Кам’янця примчав посланець. Навіть не спішившись, вийняв із-за пазухи пакет, подав Юзефові, козирнув під зелену конфедератку і повернув коня до брами.

      – Гей, а жеребця свого годувати не будеш? – гучно кинув Юзеф запитання услід вершникові.

      – Він ситий, пане, а мені ніколи. За сонця треба дістатися Лядова, – відповів і приострожив гнідого.

      Юзеф вертів у руках пакет, обліплений товстими восковими печатками. Впевнившись, що їх не пошкоджено, розірвав пакет і вийняв папір.

      – Еге! – всміхнувся, прочитавши послання кам’янецького коменданта. – Відчуваю твій характер, батьку. Пишеш до рідного сина, а так, наче до чужого.

      Ян Вітте викликав сина до себе. Це було доречно, бо Юзефу хотілося зникнути з дому, щоб не чути голосіння жінок, їхніх докорів, не бачити сліз, якими вони оплакували Марію. Ще раз прочитавши листа, наказав негайно лаштувати в дорогу карету, і за якусь годину його екіпаж викотився на кам’янецький шлях.

      Стояли погожі березневі дні без вітру і дощів. Дорога після талих вод просохла. Весна задзвеніла над степом. Де-не-де по ярах та видолинках ще біліли останні клаптики снігу. Земля парувала і пахла вільгістю, молода травиця прокльовувалася з ґрунту блідо-зеленими голками. На придорожніх в’язах та осокорах несамовито каркало гайвороння, лагодячи торішні гнізда. Юзеф з вікна карети милувався краєвидами подільських просторів, що тільки-но прокинулися від зимової дрімоти. Якась безтурботність полонила його. Військові клопоти, Маріїна доля, Теклині сльози та гнівні докори пані Лоської – це все не тяжіло над ним. На лоні природи приємно лоскотали інші думки. Він мріяв про Софію: «Де ж ти взялося на мою голову, любе дівча? Заради тебе я й Марії позбувся».

      Солодкі мрії, весняна теплінь розморили Юзефа. Він подався в глибину карети, ліг і невдовзі заснув, заколисаний їздою.

      Пізно ввечері екіпаж виїхав СКАЧАТЬ