Яблуневі квіти. Юрій Кирик

Чтение книги онлайн.

      Та Станіслав схаменувся і звільнив дівчинку з обіймів…

      За вечерею граф із захватом викладав свою мрію побудувати в Галичині кам’яні дороги.

      – Без них до нас не прийде Європа, – мовив переконливо. – Наше панство тільки й уміє проживати своє багатство. Ну іще той чи інший, запросивши італійських чи якихось іще там майстрів, збудує собі гарненький палацик. Та, щоб доїхати до нього, треба впрягати волів, інакше в болотах загрузнеш. Треба, треба творити спілки і будувати дороги!

      Яблоновські споглядали на Скарбека більше з недовірою, ніж із захопленням, такі амбіційні плани пасували б коронованим особам чи принаймні губернатору… Він був загадковий у своїх фантазіях (які таки втілював у життя), мов прибулець з іншого світу, бо говорив речі, так мало схожі на реальність. Тільки Софійка дивилася на нього зачарованими очима. Вірила кожному його слову.

      З якогось часу Скарбек став добрим психологом. Перший урок отримав від їхнього старого управителя Гільорка, з яким ходив на риболовлю.

      – Кожна риба потребує свого підходу. Я сказав тобі, що карп ловиться на макуху. Ти три ночі промерз на березі, риба з’їла всю наживку, а на гачок так і не спіймалася… – підсміювався зі свого учня Гільорко. – Будь уважний. Хочеш зловити велику рибу – не шкодуй прикорму! Ти свою макуху поламав, і риба одразу ж її з’їла. Я свій гачок встромив у ціле кружальце макухи і спокійно пішов собі спати. Розбудив мене дзвінок, який сповістив, що моя риба бажає, аби я зробив останнє зусилля… Бачиш, до великої наживки і рибина підходить велика і починає її спокійно смоктати. Знає, дрібнота не посміє до неї приєднатися. Смокче собі, щаслива, всеньку нічку й не помічає, коли гачок опиняється в її нутрощах…

      Ця риболовля стала йому уроком на все життя – якщо хочеш чого-небудь від людей, спочатку пізнай, чого прагнуть вони. Дочекайся слушного часу і тоді підчепиш їх на гачок.

      Уранці, після легкого сніданку, Скарбек запропонував розглянутися околицею, як і кожний господар, похвалитися своїми маєтностями. Коли в бричку були вже запряжені коні, Софійка наполягла, аби їй осідлали коня. Станіслав покликав стаєнного, аби той запряг їй коня, якого вона тільки забажає.

      Пробігши стайню, Софійка зупинилась біля Лицаря – монгола, який гарцював у своїй загороді, почувши нову людину.

      – Сідлай цього! – розпорядилася панночка.

      – Рани Боскі! Тільки не цього! Він іще не був під сідлом. Я й підійти до нього боюся. З ним має справу лише головний стаєнний…

      Та Софійка вже годувала Лицаря цукром, який він довірливо приймав з її рученят.

      – Сідлай, кажу, чи хочеш, аби я панові поскаржилась? – з удаваною суворістю напустилася графиня.

      Тож стаєнний мусив виконувати забаганку гості, хоча руки йому дрижали, бо знав неборака, що з Лицарем справи зазвичай кепсько закінчуються…

      Урешті, СКАЧАТЬ