Таємниця галицького Версалю. Тетяна Пахомова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ хоче правити світом навколо, навіть не уявляючи, що хтось якось по-іншому думає… Тож військовий був упевнений, що всі жінки навколо, яких він вважав гарними й до яких відчув потяг, навзаєм теж бачать його гарним і хочуть у ліжко, аж пищать, тільки при цьому ще й набивають собі ціну. А збивати ціну – то вже в кого як виходить: словесними залицяннями довго, та й нащо напружувати небагатий інтелект – так бери, як береться… А ще огири задкувати не вміють: уперед, убік, але далі з поступом усе-таки вперед, а назад… хіба під сильним батогом і на дибах, і то не в усіх виходить. Якщо Домбровський і чув коли-небудь «ні», то сприймав це як гру, якою відтягують час, бо ж насправді «вона теж хоче, тільки викаблучується».

      – Чуєш, кралечко, а сучки відгонилися? – Домбровський уже довго спостерігав за Даркою, а та аж здригнулася від несподіванки: тепер бували дні, що вона ні з ким і словом не перемовлялася.

      Дівчина зашарілася.

      – Та… так, пане. – Думка, що всі бачили її майже голою, вибивала слова з голови.

      – А ти гарна, дуже гарна, – почав підходити впритул Домбровський. – Та ти… ти ж іще не відгонилася… Спробуймо… – Молодик шарпнув на дівчаті кабатик.[13] – Покажи-но мені ще раз оту красу…

      – Ні, пане полковнику, ні… Не треба.

      Дарка вже не мала куди відступати, і засльозені сині очі благально дивилися на чоловіка. Та Домбровський уже розпустив руки. Дівчина оборонялася, як могла. Собаки, які вже визнали в ній свою господиню, зчинили дикий гавкіт… Хтось сильний віддер Домбровського від Дарки.

      – Ян?… Ти чого… Хочеш, будеш другим, бо я все-таки перший тут, – Домбровський хоч і сповільнився, та весь розум уже перетік між ноги й командував звідти.

      – Ну ж бо, іди… іди до себе, – почав виштовхувати Вільчек ґвалтівника.

      – Та не піду я, курвий ти сину, хіба її відпораю, – активно противився полковник.

      – Ми заручені з нею, щоб ти знав, – Вільчек використав єдино правильний аргумент, який спинив огира Домбровського.

      Той відійшов трохи, а далі розвернувся.

      – Х-ха! Заррру-у-чені! Може, я її теж відшмагаю до крові й заручуся на кілька ночей, га? Ну ти й наволоч, Вільчек! – і, поглянувши на зблідлу дівчину, додав: – А вмієш ти вогонь розпалити… Я ще прийду погрітися… коли зарученого не буде… – і пішов неквапною ходою оленя, якому обламали роги в шлюбних ігрищах.

      Дарка тремтіла, опустивши очі додолу.

      – Ти теє… Може, дійсно заручимося? А то не відстане від тебе, знаю я його…

      Вільчек із тихою надією очікував згоди, та дівчина скривилася в гіркому плачі:

      – У монастир… у монастир хочу… до Бога, до спокою… боюся я людей… Собак – ні, а людей…

      На сцені дворового театру тривала репетиція вистави «Демофонт». Станіслав Щенсний натхненно входив у роль античного Тіманта, СКАЧАТЬ