Таємниця галицького Версалю. Тетяна Пахомова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ я, пане Вольф, хоч прожив майже вдвічі більше, ніж ви, і вірую в Бога, з ним багато в чому згоден. Природа людей є дуже цікавою, і зовсім не добро визначає вчинки й дії багатьох із нас.

      – Але погодьтеся, що Бог нас спрямовує до добра й до добрих учинків…

      – А що, що то є таке – оте добро, пане Маурицію? Дайте відповідь на таке просте запитання.

      Вольф із шумом набрав повітря в легені.

      – Це все те, що віддаємо, не жалкуючи, іншим: речі, любов, допомога…

      – У кожному з цих випадків, пане Маурицію, слова «не жалкуючи» дозвольте поставити під сумнів, бо нами керують-таки власні корисливі інтереси. От мій син подарував корову сиротам. Це добрий учинок?

      – Так, звісно, він урятував їх від голоду й смерті.

      – Ні, він просто думав, що може втратити в майбутньому їхні руки та їхні податки, і такий підхід я схвалюю… А любов – хіба то не найвища форма людського егоїзму? Ви тільки вслухайтеся, як тисячі років звучить оте банальне «Я люблю тебе…», у якому на першому місці «Я», розумієте, «Я»! А далі «я хочу цілувати тебе», «я прошу твоєї руки», «ти народиш мені дітей» – твої, твої егоїстичні очікування від тієї людини, яка тобі щось знову-таки винна.

      – Дозволю собі з вами не погодитися: любов – подружня, людська, Божа – рухає світом, інакше ми б нагадували за поведінкою звірів.

      – А ми і є звірі, – Франц Салезій жорстко вів дискусію, дивлячись священикові у вічі, – і нами правлять тваринні інстинкти. Ми окреслюємо й мітимо свої території будинками, городами, країнами й не допускаємо чужаків, як звірі, тільки ті ще не знають зброї. Ми хочемо більше їсти й відгризаємо чуже, як звірі; та й за любов ми теж боремося, як і вони, бо керуємося бажанням розмножитися… А те, що створені ми за образом і подобою Бога, не суперечить цьому… І боги боряться за паству, змушуючи воювати за себе… А що відчуваєте ви, пане Вольф, сповідуючи людські душі?

      – Співчуття, бажання допомогти розібратися у вчинках…

      – А чи не є це потаємним бажанням самозвеличення над іншими? Ви ж не пішли, як колишні адепти, у пустелю випробовувати себе, а прагнете між людьми, самі того й не усвідомлюючи, ролі Бога, якому люди віддають усе потаємне… Священник – це ж посередник між людиною й Богом, правильно? Усі ж ми знаємо, що зробили в Європі з катарами,[14] які хотіли говорити з Богом напряму…

      – Якась ваша філософія, перепрошую, викривлена й жорстока, пане Потоцький…

      – От і я про те ж, пане Вольф: жорстокість – це те, що побудувало людину, це те, що нею керує, бо жорстокість природна, а мозок – начебто джерело моральності – змушений підкорятися тваринним інстинктам: їсти, спати, розмножуватися, і його будова є лише продуктом ницих бажань, завуальованих понавигадуваними словами: «честь», «сумління», «благородство»… А «справедливість» – це взагалі смішно… Бо те, що справедливе для тебе, не є таким для іншого, особливо в суді. Жорстокість – ось основа світу. Колись СКАЧАТЬ