Таємниця галицького Версалю. Тетяна Пахомова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ серце. І не хотілося б, щоб воно стало інакшим. Та на дурних і добрих воду возять, ти ж то знаєш… Тобі не треба бути зовсім таким, як батько. Та ти ще знайдеш свою рівновагу – і для господарства, і для душі.

      – Ваші слова та Богу у вуха… Дякую за підтримку. Я зайду до вас згодом, а зараз до мами на звіт… – Станіслав і Маурицій змовницьки й із розумінням похитали головами…

      Гроші люблять рахунок, і магнати Потоцькі ретельно слідкували за кожним злотим. За показною пишнотою галицького Версалю, його театру, величезними пожертвами на храми стояли заощаджені й пораховані до останнього гроша непублічні видатки. І тут діяло просте «правило палиці»: якщо один її кінець сильно піднімається, то другий, звісно, сильно опускається… Якщо пишноти мали свою мету – бити в заздрісні серця, працювати на гонор і славу родини Потоцьких (і на те грошей не шкодували), то невидима для заздрісників частина видатків мала бути добряче урізана й проконтрольована… Як казав колись, у прадавні часи, дідусь Францішека, «що ти їси і що в тебе в животі – знаєш тільки ти, а як ти одягнутий – бачать усі». І були, були і в них тоді моменти скрути, коли доводилося їсти просту селянську їжу, але того ніхто навіть не запідозрив: публічні видатки завжди були на висоті… Перед Анною Ельжбетою в її кімнаті для звіту стояла доволі велика частина непублічних сімейних витрат у сумі сто вісімдесят злотих, і мала вона обличчя єдиного сина Станіслава.

      – Я, мамо, ось тут усе написав, – простягнув матері аркуш із видатками.

      – Добре… добре, що ведеш записи. – Мати вже була задоволена початком звіту.

      Станіслав Щенсний помітно нервувався: спітніле обличчя й зрадницький нервовий тік лівої повіки виказували неточності у звіті.

      – А отут… щось занадто великі витрати на нову карету, можна було б і за меншу суму її зробити…

      – Так, мамо, її ж будуть бачити всі, а «пана видно по халявах»… Та там і ресори покращені, а дверцята інкрустовані будуть аж з Італії…

      Анна Ельжбета подивилася довгим недовірливим поглядом на сина: бреше, прибріхує чи правда? Щенсний дивився чесним поглядом.

      – Добре, добре… Хоча й наші могли б зробити за вдвічі меншу ціну… А чоботи – ти ж маєш чоботи – навіщо?…

      – Я їздив і по селах, а там… Понищив, одне слово.

      Мати знову подивилася довгим поглядом з-під лоба. Двадцятирічний юнак, белзький староста, стояв із виглядом хлопчини, якого спіймали в чужому садку: уся процедура фінансового звіту була для нього дуже принизливою. Анна Ельжбета знову заглибилася в цифри.

      – Ну а де, сину, іще вісім злотих? Не сходиться твоя арифметика. – Затримавши прицільний соколиний погляд на Станіславові, пані готувалася до атаки.

      – Тут, мамо, така справа… – Щенсний аж зіпрів: обман було викрито. – Коло Белза в одній сім’ї… ну, мати померла й одинадцятеро дітей сиротами… ну і… я… купив їм… ну…

      – Що?! Говори нарешті!

      – Корову… Вони потім віддадуть, років СКАЧАТЬ