Таємниця галицького Версалю. Тетяна Пахомова

Чтение книги онлайн.

      Репетиція почалася з невеликим запізненням: чекали на пана Вольфа.

      – Пане Маурицію, де ви пропадали? – щирою усмішкою зустрів наставника Щенсний.

      – Чай пив із твоїм татом.

      – Який чай?

      – Та той, що вже два дні має. – Юнак спантеличено звів брови. – Потім, Щенсний, добре?

      Молодий панич був на висоті: усе вивчив, пафосно й виразно декламував, кидаючи палкі погляди в бік своєї Діцеї, а от Аделя – бліда й у синцях – почала забувати текст, збивалася раз у раз.

      – Та що з тобою таке?! – зрештою вигукнула з глядацької зали Анна Ельжбета.

      – Пробачте, милостива пані, щось голова в мене болить…

      – І чого це вона в тебе болить? – єхидно поцікавилася пані.

      – Упала зі сходів… зранку.

      – Дивись, щоб назавтра нічого вже в тебе не боліло, інакше будеш покарана, а зараз іди, відлежуйся.

      – Дякую, милостива пані, – заточуючись, дівчина зійшла зі сцени.

      – Я проведу тебе, – співчутливий Щенсний рушив до дівчини.

      – Ні! – майже істерично вигукнула Аделя, кинувши переляканий погляд на Потоцьку. – Ні, ні, прошу вас… – повторила тихо, і, тримаючись стіни, чимдуж пішла із зали. Юнак розгублено дивився їй услід. Та Вольф зрозумів усе: батьки з наполегливістю вовків відгризали будь-які людяні прояви в контактах уже цілком дорослого сина, намагаючись контролювати кожен його крок: витрати, думки, уподобання, не даючи йому права на жодну помилку. Та той соціальний вакуум міг знищити й самого Щенсного: щирий і добрий хлопчина, що зовсім не вдався у своїх батьків і прагнув такого ж щирого й доброго спілкування, фактично опинився у в’язниці, лише без ґрат; він не розумів, чого люди сахаються від нього й уникають, і впадав в апатію.