Дев’ять кроків назустріч вітру. Михайло Івасько

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ низько під мостом спокійним потоком бігла ріка. Її вода здавалась незворушною і зовсім нерухомою. Якби вдалині не виднілись якісь багажні судна, Бенедикт подумав би, що там внизу асфальт. Свіжесенький та гладесенький, у якому, мов у дзеркалі, відбивається сонце.

      – Ось там! – раптом мовила Ліза, вказуючи на середину моста. – Вони там, ходімо.

      Трійця перейшла дорогу, вийшла на тротуар і попрямувала до невеличкого натовпу, який зібрався посередині моста.

      – Бенедикте, – озвалась Анна, – а ти знаєш, чому цей міст називають «Зміїним шляхом»?

      – Тому що він схожий на змію?

      – Ні, – усміхнулась дівчина. – Від самого початку, коли тільки його побудували, міст був світлих відтінків. Також він мав іншу назву, яку до нашого часу вже давно забули. Та однієї ночі міст змінив свій колір, уявляєш?

      – Як це так?

      – Не знаю. Просто взяв та й за одну ніч змінив колір – став темно-зеленим, мов зміїна шкура… Але найдивнішим і наймістичнішим було те, що архітектора, який робив план будівлі моста, зранку, коли міст змінився, знайшли мертвим.

      – Ого, – вразився Бенедикт.

      – Слухай далі, – ще більше заінтригувала Анна. – Лікарі виявили, що чоловік помер від отруєння… А саме від зміїної отрути… Уявляєш? У нас, в Україні, зміїна отрута!

      – Не може бути!

      – Може, – кивнула дівчина. – Забобонні люди кажуть, що тим мостом чоловік перейшов у інший світ. І відтоді його називають «Зміїним шляхом».

      – Дуже цікава історія… – признався Бенедикт.

      – Закінчуйте, – мовила Ліза.

      Новоспечені знайомі наблизились до зграйки джамперів, біля яких було повно мотузок і якогось спорядження, схожого на альпіністське.

      – Я, звісно, перепрошую, – нахмурився м’язистий хлопець, коли підлітки розповіли йому, що вони хочуть зробити, – але вам є вісімнадцять? Щось мені не віриться, що цьому юнаку є…

      Джампер вказав на Бенедикта – дійсно, хлопець був худим і не надто вже й високим, через що здавався восьмикласником.

      – Звісно, є! – майже викрикнула Анна.

      Вона одразу занурилась у свій рюкзак, а за мить вийняла звідти паспорт і вручила м’язистому юнаку. Він хвилину його розглядав і промовив до Бенедикта та Лізи:

      – А як щодо вас?

      – Вони мої родичі, – натомість відповіла Анна. – Приїхали на кілька тижнів у гості, тож паспортів у них нема, але їм теж є вісімнадцять… Вони ще старші за мене… Повірте!..

      Кілька секунд молодик сумнівався, потім знизав плечима:

      – Ну що ж… Уся відповідальність, в разі чого, лежатиме на тобі, Анно Володимирівно… – усміхнувся він.

      – Звісно, – усміхнулась Анна. – Дякуємо.

      – Ну що ж… Думайте, хто стрибає першим, і підходьте до мене… – сказав джампер і відійшов до колег.

      – Дякую, – мовив Бенедикт СКАЧАТЬ