Дев’ять кроків назустріч вітру. Михайло Івасько

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ – розгубився Бенедикт. – А ти за мною?

      – Авжеж ні!

      – Ти його знаєш? – похмуро запитала подруга.

      – Знаю. Це той хлопчина, про якого я розповідала… Той, що заселився в пансіонат Ярини!

      – Так, це я, – нервово відповів Бенедикт.

      Погляд Анни ковзнув на руки Бенедикта, в яких він стискав буклет про «роуп-джампінг».

      – О, Боже! – ще більше здивувалась вона. – Ти що, теж вирішив стрибати?

      – Е-е… Власне, так. Але я не знаю, як доїхати до моста «Зміїний шлях».

      – О, ви вирішили стрибати? – й собі засяяв хлопець-промоутер. Бенедикт до нього усміхнувся і кивнув. – Вам потрібно сісти на дев’ятий автобус і проїхати буквально дві зупинки. На мості ви одразу помітите джамперів.

      – Дуже вам дякую.

      Бенедикт наготувався іти, але раптом до нього озвалась Анна.

      – Та почекай же ти! Можеш іти з нами, – сказала вона. – Ми з Лізою якраз туди йдемо… Тут недалеко… Двадцять хвилин пішки…

      – Справді? – зашарівся Бенедикт.

      – Звичайно.

      – Приємних вражень! – докинув хлопець, який роздавав буклети, услід Бенедикту і дівчатам.

      Хлопець не міг уявити, як після цієї прогулянки зміниться його життя. А дівчата не могли уявити, як вона вплине на їхнє.

      – До речі, це моя подруга Ліза, – усміхнулась до Бенедикта Анна. – А це, як ти вже здогадалася, Бенедикт Крех. Той переляканий хлопець, про якого я тобі розповідала.

      – Ну, не такий він уже й переляканий, якщо надумав стрибати з моста, – сказала Ліза, і всі засміялись.

      Ліза була повненькою, здебільшого мовчазною дівчиною. Мала русяве волосся, зв’язане в хвіст, різкі риси обличчя, була одягнена в дивну дитячу футболку зі Свинкою Пеппою[4] і мала незчисленну кількість жовто-блакитних гумових браслетів на обох руках. Бенедикт був упевнений, що вона дуже закомплексована. Він одразу бачив таких людей, бо й сам таким був.

      Ліза простягнула до хлопця руку. Він її потис.

      – Дуже приємно, – сказав хлопець.

      Кілька хвилин вони крокували мовчки, аж поки не озвалась подруга Анни.

      – Та перестань уже усміхатись, подумаєш, – пирхнула Ліза.

      – Ну, знаєш, таке в мене вперше! Познайомитись із кимсь, а на другий день з ним випадково зустрітись на вулиці! І ще й іти в те саме місце! Як на мене, це дуже круто!

      Нарешті Бенедикт і собі усвідомив «крутість» моменту та теж усміхнувся.

      – Це справді трохи неймовірно!

      – Ну і давно ти в місті? – спитала Анна.

      – Вчора приїхав, одразу заселився у ваш пансіонат, – усміхнувся Бенедикт. – А ви? Давно тут живете?

      – Ліза три роки, а я з самого народження… Ех… – Вона глибоко вдихнула, ніби насолоджуючись повітрям. – Ніколи звідси не поїду. Це місто прекрасне!

      – Мені теж подобається.

      Усі СКАЧАТЬ