Дев’ять кроків назустріч вітру. Михайло Івасько

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ були й ті рідкісні дні, коли хтось виїжджав з пансіонату, – тоді треба було впевнитись, що квартирант усе сплатив; забрати ключі і прибрати кімнату для наступного жильця. Лише наприкінці робочого дня треба було вимити підлогу в коридорах і прибрати на кухні. Але з цим Анна справлялась за якісь півгодинки, бо пансіонат не був таким уже й великим – мав тільки сім кімнат для жильців, вітальню, дві кімнати Ярини, дві ванні кімнати і кухню.

      – Сьогодні повинен заселитись один хлопець… – заговорила до дівчини Ярина, та раптом зупинилась, бо зрозуміла: та її не чує.

      Анна сиділа обличчям до маленького телевізора і пристрасно дивилась в екран; ноги поклала на стіл, а у вухах мала навушники, з яких навіть старій Ярині чувся шалений шум.

      Жінка насупила брови і буцнула Анну сумочкою по нозі.

      – Ай!

      Дівчина підстрибнула, одразу забрала зі столу ноги і витягнула з вух навушники.

      – Хто тебе навчив правил поведінки, дівчино? Ти на роботі! – прогарчала жінка в чорному.

      – Вибачте, я не помітила вас, – засоромилась Анна.

      – Так от, – почала Ярина. – Сьогодні повинен заселитись хлопець… Він до мене вчора дзвонив і казав, що сьогодні після обіду прибуде. Поселиш його в шосту кімнату, тільки глянь, чи там прибрано. Даси ключі, все поясниш і візьмеш платню за півроку. Все зрозуміла?

      – Так.

      – Тоді це все… Щоб все було добре, поки я не повернусь.

      Жінка розвернулась і пошкандибала до виходу з пансіонату.

      – «Щоб все було добре, поки я не повернусь», – перекривляючи стару, випалила Анна. Потім виставила в бік старенької два середні пальці й додала: – Гірше вже нікуди!

      – Ти щось сказала чи мені почулось? – раптом, уже біля самих дверей, розвернулась Ярина.

      – Ні… е-е… нічого… – розгубилась Анна. – До побачення, кажу.

      – Ага, – буркнула стара і вийшла.

      Рівно о 17:19 на одну з платформ залізничного вокзалу з електрички вийшов Бенедикт. З неба падав літній дощ, і люди чимшвидше бігли в підземний перехід. Бенедикта це вразило; вразив натовп самотніх людей, які для чогось приїхали в це місто. У кожного з них своя мета. За хвилину вони всі розійдуться хто куди, навіть не здогадуючись, що саме з них розпочалось нове Бенедиктове життя.

      В ритмі зі мною пульсує,

      Раптом гальмує і хвилює тим.

      Інколи місто за мною сумує,

      Спокій дарує, бо тут є мій дім.

      Я тобі даю,

      даю надію

      і знову дію.[2]

      Саме ці слова звучали в Бенедиктових навушниках під час знайомства з новим містом. Він вмикав цю пісню знову і знову, бо вважав, що вона дуже добре відображає його внутрішній стан.

      Вона звучала в його навушниках, коли він покидав залізничний вокзал; коли питав у незнайомки, як пройти до зупинки маршруток; коли ховався від дощу під дахом одного з кіосків; коли він СКАЧАТЬ