Дев’ять кроків назустріч вітру. Михайло Івасько
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Дев’ять кроків назустріч вітру - Михайло Івасько страница 3

СКАЧАТЬ буть ми не варті.

      Під кінець розкажу вам секрета,

      Щоб прагнень до зміни додать,

      Птахи скидають тенета

      І з дому додому летять!

      Саме такі рядки написав Бенедикт ранком у цьому поїзді. Літери виходили кривими, бо потяг час від часу трясло. Але головне – зовсім не літери, а слова, в які вони виливаються. І сенс тих слів.

      А сенс був дуже простий – хлопець був щасливий, що покинув своє місто. Що розпочне нове життя. Він житиме кожним днем, кожною хвилиною, кожною миттю. Він знайде новий дім і насолоджуватиметься його красою скільки заманеться. А найголовніше – як заманеться.

      Пані Ярина Джусь була власницею старенького пансіонату в найбіднішому районі великого міста, в яке прямував Бенедикт. Назва міста в цій історії не має ніякого значення. Місто-мільйонник з купою різноманітних районів; з натовпами людей на вулицях; з багатьма можливостями для розвитку – це імпонувало Бенедикту, ось чому він вибрав зникнути саме сюди.

      Але на відміну від нього пані Ярина ненавиділа це місто. Секрет її ненависті, скоріш за все, ховався у тому, що вона просто не любила людей. Їй було шістдесят дев’ять років, вона не мала ні внуків, ні дітей, ні чоловіка. В неї був тільки старий пансіонат.

      Саме він їй приносив якийсь дохід, бо вона здавала кімнати різним приїжджим у місто людям. Ціни її були низькі, отож жильців вона мала силу-силенну. Крізь її очі щороку проходили сотні різних людей. Бідних, скривджених; амбітних і не дуже. Вона чула тисячі життєвих історій – великий кусень яких про нещасливе життя. Можливо, саме це вплинуло на її характер. Вона була недовірлива і різка до людей – нікого до себе не підпускала, мабуть, думала, що всі ці біди саме через людей.

      Подобалось їй у її сірому потрісканому пансіонаті тільки одне – він давав людям надію на те, що в них усе налагодиться. Бо крім нещасних історій вона також чула чимало людських мрій.

      «А якщо мріють – не здаються», – думала Ярина.

      На той день жіночка запланувала поїздку на третє міське кладовище, провідати свою померлу шість років тому подругу Анжеліку. Ярина не приховувала, що Анжеліка була єдиною її подругою за все довге життя. Хоча навіть у той час, коли подруга ще була жива, Ярина не виявляла до неї теплоти. Вона була різкою до неї, як була різкою до всіх інших, проте це не заважало їй любити подругу. І тепер не заважало за нею сумувати.

      Одягнувшись у свій найкращий чорний костюмчик, начепивши на голову чорний капелюшок, повісивши на руку шкіряну (трохи потерту) сумочку, вона вийшла зі своєї кімнати. Коли замикала двері, в кінці коридору, біля вікна, запримітила худорлявого чоловіка у сірому халаті. Чоловік замертво стояв і порожнім поглядом дивився за вікно.

      Це було звичною картиною для Ярини – той чоловік щоранку виходив у коридор на другому поверсі пансіонату і мовчки спостерігав за світом крізь вікно.

      – Кого виглядаєш, Яроне? – як і кожного ранку, спитала у нього Ярина.

      – Її, – сухим голосом, як завжди, відповів Ярон.

      Далі діалог ніколи не заходив. Жінка оминула чоловіка і спустилася хрипкими сходами в передпокій, СКАЧАТЬ