Соло для Соломії. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

      Соломійка розуміє – це його ім’я. Сказати своє? Але вона вже сказала, назвалася.

      До того йшла і подумки прощалася – з татом, мамою, Васильком, Тарасиком, бабусею, їдною й другою, дідусем. З селом своїм. Дівчатами. Петрусем і Павликом. Навіть джмелями. Хоча неї вже й не називають сестрою джмелів. Навіть брат, Василько. Бо виросла, дівка на виданні, мона сказати. Од Тараса останнє письмо було десь за місяць перед війною. Авжеж, на весняного Миколая. У листі брат прислав якусь тамтешню засохлу квіточку. Як вона зветься, Тарас і сам не знав, али вона йому сподобалася. Писав, що в степу вирвав, на учєніях. Бабуся порадили помаленьку намочити квітку в холодній воді, мовляв, запахне. І квітка справді запахла – дивно й терпко, наче вдихнула краплю вина, чимось приправленого, якоюсь травою. На джмелівку їхню ще був схожий запах.

      – Дєкую, Тарасику, – шепоче тепер Соломійка. – Спаси Біг тебе. Може, не одправлять на той хронт.

      Вона зводить голову на небо, по якому пливуть білі хмари.

      – Найбездонніше і найзріліше небо буває восени, – казав отець Андроній.

      – Хіба небо буває зрілим? – спитала тоді Соломійка.

      – Авжеж, – сказав батюшка трохи сумовито. – Навесні небо зовсім інше. Як і літом, і зимою. У нього, як і в людей – чотири пори року, тільки в людини раз у житті – і весна, й літо, й осінь, і зима. А в неба – щороку зміна. Небо проживає всі наші літа і всі наші життя.

      – А в мене яка тепер пора? – спитала Соломійка.

      – Рання весна. А сама ти – пролісок моєї душі.

      Отець Андроній сказав майже без пафосу, тільки голос його наче зволожився.

      «Добре бути проліском», – подумала тоді Соломійка і чомусь геть зашарілася. Зиркнула: нє, отець Андроній, здається, не помітив. Уявила себе квіткою посеред лісу й раптом подумала, як їй було холодно виглядати з-під снігу й ловити хоча б маленький сонячний промінчик, щоб зігрітися.

      Холодно їй було й теперка. Вельми зимно. Наче у місті дочасно випав сніг. А під ногами була не бруківка, а холодний тонкий лід, що потріскував й от-от міг провалитися. Якби так сталося, Соломійка була б тільки вдячна.

      Вони прийшли. Вже прийшли. Ганс-Йоахім привів її до хати, в якій квартирував. Гарнізон у Любомлі був маленьким, довкола тихо, і унтер-офіцерам, і старшим солдатам дозволяли квартирувати по хатах місцевих мешканців-українців, наказавши тим годувати вояків вермахту. Жили компактно, у сусідніх оселях, щоб на випадок тривоги швидше зібратися. Але тривоги не передбачалося. Доблесна армія фюрера стояла вже на Волзі, то чого боятися тут, у глибокім тилу? А він, Ганс-Йоахім Катценберґер, один з переможців, який сьогодні здобув свій доволі непоганий, більше того, привабливий трофей. То він і належить насамперед йому, а вже потім поділиться з тими придурками – Фрідріхом, Людвіґом, Куртом і (це ж треба) Адольфом. Тільки не Гітлером, а Вертедом. Ну, цей прищавий сморчок, чистюля професорська, напевне відмовиться. І Курт, що зневажає злягання з неарійками. Хай. Знаємо ми тих чистюль з їхніми грошовитими батечками. Можна СКАЧАТЬ