Соло для Соломії. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ мати і поставила на гарячу плиту (була навчена швидко готувати обід) сковорідку, на яку згодом поклала шматочки сала.

      У кімнаті німець простяг до Соломійки руки, й вона зрозуміла, що таки треба роздягатися. Зняла пальтечко, яке, зображуючи галантність, Ганс-Йоахім повісив на спинку крісла. Після цього дістав з тумбочки пляшку шнапсу і дві чарки. Розлив горілку і підняв чарку.

      – Віп’єт…

      – Я не хочу, – сказала Соломійка.

      – Пєй, – німець майже силоміць втис їй чарку в руку і дзенькнув чарку об чарку. – Прозіт.

      Соломійка відпила трохи і закашлялася. Ні, вона вже пробувала домашньої, але тут, з цим насильником…

      Тим часом Ганс-Йоахім, який залпом випив свою порцію, відверто милувався Соломійчиним обличчям, стрункою фігурою, що ще більше відкрилася, коли вона зняла пальто і постала у світло-сірій кофтині, яку продовжувала довга барвиста спідниця.

      Ганс-Йоахім раптом відчув незбагненне – йому просто хочеться милуватися цією дівчиною, цією слов’янкою. Її гордою поставою, навіть гнівним блиском блакитних диво-очей. Обличчя обвітрене, видно, вона багато буває на свіжому повітрі, проте є у цьому щось таке, що змушує думати – ця обвітреність йому навіть пасує, цьому дивовижному обличчю, це наче вміло накладений шар тонованої пудри чи світло-коричневого крему. О, Ганс-Йоахім на цьому добре розумівся, він був перукарем у косметичному салоні в Дюссельдорфі. І тепер, дивлячись очима професіонала, він не тільки відзначав пропорційну досконалість цього обличчя, хай не арійського, а слов’янського, а й… О, майн Ґотт,[34] він би не відважився сказати, що воно належить унтерменшові.[35] Двічі майн Ґотт, він відзначає (клята професія) дивну гармонію цього дівочого обличчя, вже не страх, а гордий дух, що випромінює воно, а особливо… Особливо дивовижно виразні очі. Сум у їхній глибині – це сум приреченої людини, але такої, наче вона… Наче вона… Ганс-Йоахім здригнувся… Ніби вона людина з Європи й потрапила як полонянка до канібалів.

      «До біса ці міркування, – подумав Ганс-Йоахім, – вона таки моя полонянка, полонянка по праву сильнішого, сама напросилася, ніхто не змушував її йти визволяти ту другу слов’янку, дурепу, якій ще дурніші батьки дали єврейське ім’я».

      І тут він здригнувся вдруге. Вона… Вона… Вона, ця слов’янка, пішла сама замість того, щоб рятувати своє нікчемне дешеве життя. О, він чув, що слов’яни аж ніяк не цінують цей Божий дар – життя, він сам бачив, як вони кидалися в атаку на їхні німецькі танки й під танки, як ішли на них навіть без зброї. Правда, там їм стріляли в спину свої ж. А тут? Що змусило піти цю… Саломею? Прив’язаність до іншої слов’янки? Але ж та не спробувала навіть лишитися з нею.

      Ганс-Йоахім Катценберґер налив собі горілки й залпом осушив чарку.

      Він пригадав, як ця дівчина-унтерменш повзла до нього на колінах. Так і мало бути, але… Але якби не та обставина, що, ризикуючи наразитися на кулю, вона повзла визволяти цю… Руфину. Сестра? Не схоже.

      Раптом подумав – а як би вчинила на місці цієї чужоземки його люба Марлен?

      І СКАЧАТЬ